Крила майбутнього, або Про перспективи технічного переоснащення української військової авіації

Крила майбутнього, або Про перспективи технічного переоснащення української військової авіації

17 березня 1992 року згідно з директивою начальника Головного штабу Збройних Сил України були створені Військово-Повітряні Сили України. На той момент вони мали у своєму складі майже 2800 літальних апаратів різного класу і призначення, а також майже 120 тисяч військовослужбовців у строю. Через 22 роки, на момент початку російської агресії проти нашої країни, у парку військової авіації Повітряних Сил налічувалось близько 170 бойових літаків (бомбардувальники, штурмовики та винищувачі), а боєздатними серед них вважалися не більше 40 одиниць.

На сьогодні в багатьох військових фахівців та експертів не викликає сумніву те, що серед інших завдань та цілей Збройних Сил України одним з пріоритетних є відновлення бойової спроможності військової авіації та нарощування рівня її боєздатності. Звісно, без належного технічного оснащення і відповідного нарощування парку боєздатної авіатехніки (вже не кажучи про оснащення її новими зразками) зробити це буде неможливо. Так само, як і без збільшення інтенсивності підготовки та навчання (передусім у практичній площині) льотного та технічного складу авіаційних частин та підрозділів Повітряних Сил.

Словом, військова авіація України сьогодні потребує системного оновлення, причому достатньо швидкого і змістовного.

Технічну складову проблеми можливо розділити на дві основні частини. Першу становлять питання нагальні, ті, які потрібно було вирішувати, образно кажучи, «вже вчора», а другу — ті, якими, очевидно, доведеться займатися в середньостроковій перспективі, коли експлуатаційний ресурс основного парку української військової авіації буде майже вичерпаний. Адже нині в Україні відсутнє серійне виробництво власного бойового літака.

До першої складової, безумовно, належить питання збільшення парку боєготовної авіатехніки шляхом відновлення та модернізації наявної, зокрема й тієї, що знаходиться на довгостроковому зберіганні. Саме на цьому сьогодні робить наголос вітчизняне оборонне відомство в питанні відновлення бойової спроможності української військової авіації. Зважаючи на те, що в цій сфері окремі визначені типи та класи літальних апаратів наша країна вже сьогодні завдяки можливостям власного ОПК здатна виробляти самостійно (це стосується військово-транспортної авіації, створення та виробництва авіадвигунів, авіаційних конструкційних матеріалів та деяких інших напрямів авіаційної промисловості), це завдання не здається таким уже «непідйомним».

Створення фактично нових українських літаків у межах модернізації добре відомих у війську типів та моделей авіатехніки ще радянської розробки та виробництва стало реальністю. Українські спеціалісти авіаремонтної сфери вітчизняного ОПК вже створили низку оновлених і модернізованих літаків, наприклад, Су-25М1, Су-25УБМ1, МіГ-29МУ1 і Л-39М1.

Однак, за словами заступника директора українського Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Антона Міхненка, починаючи з 2020 року дедалі частіше виникатиме потреба в модельному оновленні парку вітчизняної бойової авіації. А надто це відбуватиметься в контексті вичерпання ресурсу авіатехніки та необхідності інтеграції в європейські та північноатлантичні структури безпеки. У найближчому майбутньому потрібно буде чітко визначитися не тільки щодо штатної структури вітчизняної військової авіації, а й відповідно обрати конкретні типи та моделі авіатехніки для оснащення вітчизняних Повітряних Сил, а також конкретизувати, що ми спроможні створити та виробляти в цій сфері самостійно, а що доведеться закуповувати за кордоном.

Саме це й належить до другої складової технічного питання української військової авіації. Якщо у сфері військово-транспортної авіації це питання сьогодні виглядає досить позитивним, принаймні конструкторсько-виробничі об’єднання «Антонов» та «Мотор Січ», які в попередні роки змогли зберегти самостійність і незалежність від «поглинання» російським капіталом, за своїм потенціалом здатні виконати таке завдання, то у сфері безпосередньо бойової авіації справи виглядають не так оптимістично.

Для розробки власного типу бойового літака знадобляться значні фінансові ресурси і чимало часу. На закупівлю бойових літаків у достатній кількості за кордоном теж навряд чи ми найближчим часом знайдемо кошти. В експертному колі навколо цього тривалий час точиться чимало дискусій та суперечок. Налагодити власне виробництво чи купувати за кордоном? Які бойові літаки?

Утім варто відразу зазначити, що будь-який з варіантів щодо закупівлі літаків потребуватиме значної перебудови як експлуатаційної, так й ремонтно-обслуговуючої інфраструктури країни (починаючи з обладнання аеродромів, закінчуючи сервісним обслуговуванням нових літаків). Не кажучи вже про необхідність внесення досить суттєвих змін у програми та зміст підготовки і навчання льотно-підйомного та технічного складу авіаційних частин та підрозділів, а також військово-навчальних закладів.

Тож, як бачимо, майбутнє української бойової авіації в технічному плані хоча й не виглядає безпроблемним, але доволі перспективне. Треба лише пам’ятати: якщо ми бажаємо, щоб у вітчизняної бойової авіації таки було майбутнє, питання її технічного оснащення має постійно належати до переліку пріоритетних. Причому не тільки у відповідних військових структурах, а й на державному рівні.

Костянтин МАШОВЕЦЬ



загрузка...

Читайте також

Коментарі