Лариса Самсонова, експерт з соціальних питань

Інститут суспільно-економічних досліджень

В  столиці України виник скандал. Спричинив його Департамент освіти, науки, молоді та спорту Київської міської державної адміністрації. Стосується він майбутньої реформи інтернатних закладів, яких в системі освіти м. Києва налічується близько 30. Вирішивши діяти на упередження, департамент, не чекаючи поки в місті почне діяти проект Всесвітнього банку, який має оцінити масштаб реформи, й почати з 8 інтернатів, вирішив об’єднати дві спеціальні школи-інтернати в одну. Тобто провести реформу — швидко, тихо, без втрат для міста. Хто ж чекав, що в цю ситуацію втрутяться обурені батьки?

 

Школа-інтернат №2 Солом’янського району

Відвідують цей навчальний заклад діти, які мають спеціальні освітні потреби, тобто діти із легкою розумовою відсталістю, мовленнєвими порушеннями.Всі ці діти могли б за певних умов навчатися в звичайній школі, так як це організовано в більшості цивілізованих країн, адже об’єднати дітей за однією ознакою ментальних порушень називають маргіналізацією. Ця школа-інтернат раніше була оснащена майстернями, діти навчалися елементарним професіям. Також в ній було передбачено проживання, оскільки батьки не могли щодня возити дітей з околиць міста та прилеглих до Києва сіл.

Ця школа розрахована на 228 учнів. Зараз у ній налічується 109 осіб і 19 дітей перебуває на індивідуальній формі навчання. Зменшення кількості учнів не означає, що інтернат не наповнюється, просто зіграла свою рользагальна тенденція до зменшення дитячого населення України.

Навчання одного учня в цій школі коштує 71000 на рік. Для порівняння можна навести іншу цифру: держава витрачає на навчання одного звичайного учня в звичайній школі 8000 грн на рік, в Києві міська рада до цієї суми додає 3000 грн з місцевого бюджету.

Варто відзначити, що школа-інтернат  знаходиться в зручному місці, недалеко від станції метро Шулявська. До неї зручно добиратися. Та й приміщення, які частково були відремонтовані силами спонсорів та батьків, виглядають досить привабливими для будь-кого, в тому числі й для будь-якої приватної школи або бізнес-центру, наприклад.

Школа-інтернат №17

Ця школа також розташована в Солом’янському районі столиці, а її спеціалізація – діти з вадами фізичного та розумового розвитку.

Саме в цю школу-інтернат починаючи з навчального року 2016-17 рр. намагалися з перевести учнів зі школи-інтернату №2. Орієнтована вона на дітей з подібними проблемами розвитку, й розрахована загалом на 700 дітей. Зараз в ній навчається 154 учня, вартість навчання однієї дитини становить 64000 грн на рік. Частина спальних корпусів школи здається в оренду іншим навчальним закладам.

Все було б добре, якби не те, що вона знаходиться в дуже незручному місці з точки зору транспортної доступності. Тож причин для обурення батьків школи-інтернату №2 було чимало.

Причини конфлікту

У розпал конфлікту заступник голови КМДА Анна Старостенко, яка відповідає за гуманітарний напрямок, намагалася в цьому розібратись і скликала нараду, на якій були присутні керівники обох закладів, представники батьківського комітету школи-інтернату №2, начальники відділів освіти Солом’янської РДА та інші чиновники, а також представники громадських організацій.

Проте, нажаль,не всі зрозуміли причини об’єднання. Це зокрема стосується мене, як стороннього спостерігача за цими процесами та представника громадської організації. Пояснення в стилі, що ми діяли на упередження реформи, щоб зберегти приміщення інтернату, насправді нічого мені не дало. А от позиція батьків була зрозуміла…

Компроміс сторони знайшли у вигляді того, що батькам школярів другого інтернату  було запропоновано не покидати стіни своєї школи, але дозволити розмістити в ній Школу надомного навчання «Надія». Таким чином з’явився третій гравець, точніше козирна карта, якою можна хоч якось пояснити таке недолуге рішення.

Спеціальна загальноосвітня школа «Надія»

Про цю школу кажуть, що це єдина в Україні школа, в якій навчаються діти з тяжкими порушеннями розвитку. І це справді так.В школі працює колектив досвідчених вчителів, їх близько 120. Тут налічується 220 учнів, але всіх їх ви ніколи не побачити поряд із собою. Це діти, які в основному навчаються вдома. Двічі на тиждень до них приходить вчитель. Лише невелика частина дітей, які мають можливість пересуватися самостійно, можуть приходити в школу кілька разів на тиждень і відвідувати 1,5-2 годинні заняття з арт-терапії, логопедії тощо.

Одна моя колега, громадський діяч з Польщі, дізнавшись про цю школу, сказала: жодна, навіть найбагатша країна світу, не може дозволити собі таку розкіш: один учень – один вчитель. Ніхто не контролює якість навчання, з дитиною вдома весь час має перебувати хтось з рідних, адже дитина сама двері не відчинить.Фактично порушуються права дитини на перебування в соціумі. Це інша форма ізоляції, ізоляція в умовах сім’ї.

Така точка зору, звичайно,може викликати обурення та гнів батьків цих учнів, оскількице єдина надія деяких з них реалізувати право дитини на навчання…

Перебування однієї дитини в такій школі на рік коштує 41000 грн. Економія? Певним чином, у лапках, оскільки хоч і не витрачаються шалені кошти на утримання величезних приміщень, із соціуму повністю випадає сім’я, один з батьків точно не працює, а отже — утриманців, як мінімум двоє. Соціальна складова за такого навчанні не врахована. Така потрібна для дитини соціальна послуга «денного перебування» ніким не надається, або надається іншою соціальною службою або громадською організацією, а це означає, що на дитину витрачаються кошти з інших джерел.

Зараз школа займає дві групові кімнати діючого дитячого садочку на вулиці Донецькій, які точно не пристосовані для дітей на візках. Справді, можливо, переміщення «Надії» в школу інтернат №2 – це є вихід. А чиновники прикрили свої «дії на упередження» благородною ідеєю допомогти «Надії»…

Групи інтересів

В цій ситуації задіяні декілька груп інтересів:

  • Вмотивовані й впливові. Керівництвошкіл-інтернатів, батьки дітей школи-інтернат №2. В їхніх інтересах залишити все як є, оскільки в такій системі освіти вони хоч на деякий час можуть бути спокійні за навчання своїх дітей, вони знають порядок дій, знають педагогів. У них викликає тривогу будь-яка зміна. Педагоги переживають за місце роботи, а батьки категорично впевнені, що інклюзивна школа принесе дитині шкоду, що їй потрібні спеціальні комфортні умови, що в звичайній школі жорстокість, насилля, образи і нічогісінько позитивного. Також до цієї групи входить керівництво району, тут виключно практичний інтерес, бо якщо вивільнити приміщення, то точно можна зробити на цьому бізнес.
  • Вмотивовані і не впливові. Це — батьки дітей, які не навчаються в інтернатних закладах через свої вади, батьки дітей тієї ж Школи «Надія». Їх діти взагалі не підпадають під систему звичайної освіти, або навчаються вдома, або мріють про заклади денного перебування. Їм би дуже хотілося навчання для своїх дітей, але навчання повинно мати практичнийухил. Це має бути освіта, що вчить самостійності, здатності до самообслуговування, майбутній зайнятості.

— Впливові і не вмотивовані. Найвище керівництво міста, вони поки що очікують на сигнали згори про те, як має відбуватися реформа. Навіщо бігтивперед, якщо не знаєш що далі буде, а раптом все мине? Вони менш за все хотіли б негативу, тому — чим спокійніше, тим краще.

Не вмотивовані і не впливові. Це — батьки школи-інтернат №17, педагоги цієї школи, їм і так все зрозуміло, «мовчи-мовчу»- ось їх головна позиція.

А ще головним демотиватором є власне суспільство, яке рівномірно поділилося між цими кутами: одні за те, щоб дітей навчали, інші за те, щоб їх заховали. Одні за те, щоб навчання було інклюзивним в звичайних школах, інші за збереження інтернатів, бо так зручніше і зрозуміліше.

Резюме

 

В цій конкретній ситуації керівництвом міста із погодженням з усіма групами інтересів було прийняте рішення об’єднатишколу «Надія» зі школою-інтернат №2. Це рішення компромісне, додає плюсів владі і тимчасово гасить конфлікт.

Але, питання залишились. Насправді реформа інтернатних закладів не полягає в реформуванні приміщень. Реформа полягає в тому, що будуть забезпечені права кожної дитини на навчання, на проживання в сім’ї, а також нате, щоб бути членом громади. Тепер настає час, коли громада, а поки що це величезна багатомільйонна київська громада, в якій трохи непомітна доля людини, що потребує захисту, має відповідати за кожного свого жителя. І саме громада може зробити прорив у цій сфері і оцінити потреби кожної дитини з інвалідністю на навчання, на соціальні послуги, на облаштування життєвого простору, на забезпечення її права на життя. Головне — для дітей з особливими потребами треба відкрити двері звичайних шкіл, а інтернати поступово закриються самі.

І наостанок. Спасибі батькам, бо саме їх втручання  стало в цій ситуації вирішальним, Це гарний приклад того, що свавілля тепер не пройде, оскільки будь-яке рішення має пройти спочатку суспільне, громадське обговорення.



загрузка...

Читайте також

Коментарі