Історик прокоментував зняття меморіальної дошки Ванди Василевської у Києві

Історик прокоментував зняття меморіальної дошки Ванди Василевської у Києві

Найсерйозніше, що можна пред’явити письменниці Ванді Василевській і її чоловікові Олександру Корнійчуку – це те, що вони були пропагандистами і посадовцями від літератури. Тільки ж пред’являють це сучасні пропагандисти і посадовці від науки. Таку думку висловив історик, активіст Соціального руху Максим Казаков. 

Декомунізація продовжує справляти враження цирку з серйозними обличчями. Невідомі, мабуть, ще й серед ночі, виривають «з м’ясом» меморіальну дошку Ванди Василевської, а на її чоловіка, Олександра Корнійчука, який поруч, більш помітну постать у радянській історії, рука не піднялася — не вистачило чи то сил, чи то знання історії.

Ванда Василевська (1905-1964) – донька польського міністра-соціаліста, шкільна вчителька і громадська активістка в 1930-х рр. У 1939 р., на початку Другої світової війни, втекла до СРСР – Мекки тогочасної європейської лівої інтелігенції, у 1941 р. стала членом ВКП (б). Ліві позиці вона зайняла ще в 2-й Речі Посполитій (тобто міжвоєнній Польщі), де боролася за трудові і загальнолюдські права. Хоча подекуди складається враження, що творцям сучасної української історичної політики (кабінетної і вуличної) більше по душі націоналістичний режим Пілсудського та напівфашистських пілсудчиків, за якого українці максимально пригноблювалися в національному та соціальному відношеннях.

У СРСР Василевська швидко пішла вгору. Вона була однією з улюблених письменниць Сталіна. Але, при всьому нашому поділянні антисталінізму, це теж не причина для декомунізації. Сталін взагалі дуже багато читав і мав якийсь літературний смак. У роки війни Василевська редагувала газети, писала романи, була одним з лідерів польських радянофільських кіл (Спілка польських патріотів), увійшла до складу промосковського Тимчасового Польського уряду (1944), який Інститут національної пам’яті називає «маріонетковим». Яким би він не був, дивно чути такі звинувачення від людей, які займаються героїзацією ОУН, чий уряд навіть не був визнаний «Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною» (з «Акту відновлення Української Держави» 30 червня 1941 р.), до якого звертався, гідним бути її маріонеткою.

Василевську і Корнійчука Інститут національної пам’яті не відніс до рятівної від декомунізації категорії діячів радянської доби, «пов’язаних з опором та вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури».

Я не вважаю, що всі історичні персонажі радянської доби заслуговують на утворення чи зберігання коло них місць пам’яті. Та ж Василевська досить неоднозначна постать, як і її чоловік. Наприклад, Василевська ледь не підвела під табори за українізацію Львова в 1939-1941 рр. Євгена Березняка (легендарний «майор Віхрь», рятівник Кракова). Але нам пропонують просто поміняти один штамп на інший, плюс на мінус. За гамбурзьким рахунком, найсерйозніше, що можна пред’явити Василевській і Корнійчуку – те, що вони були пропагандистами і посадовцями від літератури. Тільки ж пред’являють це сучасні пропагандисти і посадовці від науки.

Читайте також: «Декомунізацію» Житлового кодексу назвали найбезглуздішою ініціативою



загрузка...

Читайте також

Коментарі