Як покласти край політичній кризі в Києві

Як покласти край політичній кризі в Києві

Перетворення України на парламентську республіку розв’язало б як нинішнє нагальне питання, так і глибшу та давнішу проблему політичної системи. Про це у своєму блозі на НВ пише старший науковий співробітник Інституту євро-атлантичного співробітництва в Києві Андреас Умланд.

У чому суть сьогоднішнього внутрішньополітичного виклику для України? Як розв’язати урядову кризу прагматично та швидко? Який спосіб може стати стійким?

Тривалу політичну кризу постмайданної України на початку лютого 2016 р. розпочала гучна відставка міністра економіки Айвараса Абромавичуса, викликана махінаціями наближеного Петра Порошенка (Ігоря Кононенка), а не Арсенія Яценюка. Таким чином, ідея того, що зміна прем’єра, а не президента розв’яже проблему, завжди здавалася дещо дивною, якщо не маніпулятивною. Таке враження посилюється на тлі того, що ймовірний майбутній прем’єр-міністр України, спікер Верховної Ради Володимир Гройсман, також відомий як ставленик Порошенка.

Після недавніх безглуздих звинувачень Порошенка на адресу New York Times, відкриттів про нього в «Панамських документах», низки інших політичних казусів і помилок за останні кілька місяців (Сакварелідзе, Фірсов, Томенко тощо), важко собі уявити, що Порошенко може просто продовжувати своє президентство так само, як він це робив з 2014 року.

Елегантним способом уникнути нових президентських виборів, не потрібних зараз Україні (і, як зазначено нижче, взагалі), стала б конституційна реформа, що скасовує український інститут президентства в його нинішній формі. Президент має перетворитися з лідера країни на номінального главу держави з чітко обмеженими повноваженнями і без власного адміністративного апарату, який слід замінити невеликим технічним секретаріатом. Цей абсолютно новий і позбавлений своїх ранніх повноважень «президент» міг би швидко обиратися Верховною Радою або зборами народних депутатів і регіональних депутатів, наприклад, 423 депутатами Ради та 423 депутатами обласних рад.

Важливо зазначити, що такі зміни відповідали б і висновкам щодо недавніх, релевантних якісних і кількісних політологічних досліджень. Провідні експерти з політичних систем і пострадянського простору в результаті великих досліджень встановили міцний причинно-наслідковий зв’язок між успіхом демократизації та конституційною слабкістю або повною відсутністю всенародно обраного президента у політичній системі юних демократій.

Найбільш значущі тексти в цій сфері, мабуть – збірка статей Роберта Елгі та Софії Мьоструп Semi-presidentialism in Central and Eastern Europe («Напівпрезидентство в Центральній і Східній Європі»), що вийшла у Манчестерському університетському видавництві 2008 року, та статистичний аналіз посткомуністичних країн Стівена Фіша Strong Legislatures, Strong Democracies («Що сильніші парламенти, то сильніші демократії»), опублікований 2006 року в провідному американському періодичному виданні з демократизації Journal of Democracy.

Фіш, наприклад, завершує свою статтю словами: «Отримані дані наочно демонструють, що сильна законодавча влада – це однозначне благословення для демократизації». Щодо глибини взаємозв’язку між міццю парламенту та ступенем демократизації Фіш зазначає: «Кореляція дуже висока. Сила національної законодавчої влади – це значущий, а може, і найголовніший інституціональний ключ до демократизації». Виходячи з цього, Фіш рекомендує: «Практичний висновок із отриманих результатів очевидний. Політики, які прагнуть демократизувати свою країну, мають сфокусуватися на створенні сильного законодавчого органу. У політичних системах зі слабкими парламентами головним пріоритетом демократів має бути проведення конституційних реформ, спрямованих на зміцнення законодавчої гілки влади».

Слід підкреслити, що результати досліджень як Елгі та Мьоструп, так і Стівена Фіша базуються на емпіричних дослідженнях, тобто на реальному досвіді порівнянних з Україною країн. А от більшість з того, що можна почути в сучасних українських громадських дебатах на захист інституту президента, навпаки, базується на розмитих політичних міркуваннях, недоречних міжкультурних порівняннях (наприклад, США) або сміливих контрафактичних здогадах. Інколи те чи інше конституційне регулювання навіть виправдовується історичними спекуляціями чи метафізичними міркуваннями.



загрузка...

Читайте також

Коментарі