Чи є соціалізм антидемократичним?

Чи є соціалізм антидемократичним?

Соціалізм часто пов’язується з авторитаризмом. Однак, історично так склалося, що соціалісти були серед найзатятіших захисників демократії.

Ціле покоління американців навчали, що Холодна війна була одним суцільним протистоянням між свободою та тиранією, результатом якого стала остаточна перемога на користь демократичного капіталізму. Відтак, соціалізм усіх різновидів пов’язували зі злочинами Радянського Союзу, а тому він був приречений стати звалищем для негідних ідей.

Все ж таки більшість соціалістів були послідовними противниками як лівого, так і правого авторитаризму. Сам Маркс розумів, що лише силою демократичної чисельності робітники могли створити соціалістичне суспільство. Відповідно до цього, «Маніфест компартії» закінчується закликом до робітників перемогти у боротьбі за демократію проти буржуазних та реакційних сил.

Велика кількість соціалістів слідували цій ідеї, відчайдушно захищаючи політичні та громадянські права й свободи, і водночас вели боротьбу за демократичне регулювання економічного та культурного життя, за рахунок розширення соціальних прав та демократії на робочих місцях. Незважаючи на широко розповсюджене твердження про те, що капіталізм прирівнюється до демократії, самі ж капіталісти, при відсутності тиску з боку робітничого класу, ніколи не підтримували демократичних реформ.

У той час, як загальне виборче право для білих прийшло в Америку в період правління Джексона, європейським соціалістам доводилося боротися до кінця 19 ст. проти авторитарно-капіталістичних режимів у Німеччинні, Франції, Італії та інших країнах для надання права голосу робітничому класу та бідним прошаркам населення. Соціалісти одержали масову підтримку як найпалкіші прихильники всезагального виборчого права для чоловіків  – і в кінцевому рахунку виборчого права для жінок  – на ряду з відстоюванням права на утворення профспілок та інших добровільних об’єднань.

Соціалісти разом з їх союзниками у робітничому русі також давно зрозуміли, що люди які знаходяться у скрутному становищі, не можуть бути вільними. Таким чином, соціалістична традиція широко розповсюдилась за межами Штатів перемогою разом з державним забезпеченням освіти, охорони здоров’я , догляду за дітьми та пенсії і ознаменувалась зміцненням цих здобутків в межах Сполучених Штатів.

Для багатьох соціалістів підтримка демократичних реформ була безумовною; проте вони також вірили, що класова влада, необхідна для стримування влади капіталу, мала посилювати свій вплив, щоб надати робітникам змогу повністю контролювати свою соціальну та економічну долю. В той час, як капіталізм звинувачували в антидемократичності, cоціал-демократи постійно виступали проти авторитарних урядів, які проголошували себе соціалістичними.

Такі революціонери як Роза Люксембург та Віктор Серж (Кибальчич) розкритикували ранню радянську владу за заборону опозиційних партій, за усунення демократичного експерименту на робочих місцях, за недостатню готовність сприйняти політичний плюралізм та громадянські свободи. Якщо держава володіє всіма засобами виробництва, то питання залишається відкритим: наскільки вона є демократичною?

Як писала Люксембург у своїй брошурі у 1918 році про російську революцію, «без загальних виборів, без свободи слова та друку, свободи зібрань, без свободи боротьби думок та вільнодумства  – життя у кожному державному утворенні відмирає, стає саме по собі карикатурним, і одним із вирішальних факторів стає бюрократія».

Роза Люксембург зрозуміла, що Парижська комуна 1871-го, короткий експеримент радикальної демократії, на яку Маркс та Енгельс посилалися як на справжній уряд робітничого класу, мала кілька політичних партій у своїй місцевій раді, і тільки одна з них була приєднана до марксового Першого Інтернаціоналу (Міжнародної асоціації робітників.

Будучи вірними цим цінностям, соціалісти, опозиційні комуністи та незалежні профспілки підняли демократичні повстання проти правління комуністів та їх режиму у східній Німеччині в 1953 році, в Угорщині 1956 року та у Польші в 1956, 1968 та 1980 роках. Соціал-демократи так само влаштували нетривалий, але незвичний експеримент під назвою «соціалізм з людським обличчям» (суть якого полягала в політичній лібералізації суспільства, в той час залишаючи більшу частину влади в руках комуністів) який проводився під заступництвом уряду Дубчека в Чехословаччині в 1968 році. Всі ці постання були придушені радянськими танками.

Розвал Радянського Союзу, тим не менш, навряд чи означало, що демократія перемогла. Соціалісти відкидають твердження, що капіталістична демократія є повністю демократичною, насправді, багатії відмовилися навіть від простої демократії, тоді коли відчули загрозу від робітничих рухів.

Аналіз Маркса у роботі «18 брюмера Луі Бонапарта», коли французькі капіталісти підтримали Наполеонівський переворот проти Французької другої республіки, став жахливим передбаченням того, що капітал пізніше підтримав фашизм у 30-х. В обох випадках бідніюча дрібна буржуазія, обкладений тягарем середній клас і традиційні аграрні еліти отримали підтримку від капіталістів, щоб запобігти зростанню войовничості робітничого класу шляхом повалення демократичних урядів.

Авторитарні режими 70-х та 80-х років в Латинській Америці спиралися на корпоративну підтримку аналогічного характеру. Значною мірою престиж післявоєнних європейських лівих та сьогоднішніх латиноамериканських лівих пов’язаний зі здобуття ними статусу найбільш послідовних противників фашизму.

Соціалістичні та антиколоніальні рухи 20-го століття зрозуміли, що революційні демократичні цілі рівності свободи та братерства не могли бути реалізовані, якщо нерівна економічна сила може трансформуватися у політичну владу, і над працівниками буде домінувати капітал. Соціалісти борються за те, щоб економічна демократія виходила із радикального демократичного переконання: «що стосується нас усіх  – те має і вирішуватись безпосередньо усіма».

Аргумент капіталізму, що індивідуальний вибір на ринку праці рівний свободі, приховує реальність того, що капіталізм є недемократичною системою, в якій більшість людей проводять своє життя у підпорядкуванні босу (being «bossed»). Корпорації є формами ієрархічних диктатур, і ті, хто працює на них, не мають права голосу у питанні, як та що вони виробляють і як продукція, яку вони створюють, використовується.

Радикальні демократи переконані в тому, що влада, яка зобов’язує (не тільки законом, але також правом визначити поділ праці на фірмі) є дієвою лише у тому разі, коли кожен член організації чи установи, залучений до її діяльності, має рівне право голосу в прийнятті рішень.

Демократизація складної економіки, швидше за все, набула б різних інституційних форм, починаючи від робітничої власності та кооперативів до державної власності фінансових закладів та природних монополій (таких як телекомунікації та енергетика) – так само як і міжнародного регулювання трудових та екологічних стандартів.

Загальна структура економіки визначалася б через демократичну політику, а не владою бюрократів. Але питання залишається: як рухатися, незважаючи на олігархічний капіталізм до соціалістичної демократії?

До кінця 70-их років багато демократичних соціалістів визнали, що корпоративні прибутки обмежувались робітничими, феменістичними, екологічними, антирасистськими рухами 60-тих років, спрямованими на повалення капіталу. Вони розуміли, що капіталісти нанесуть у відповідь удар політичною мобілізацією, аутсорсингом та страйками капіталу.

Таким чином, по всій Європі соціалісти проштовхували реформи, спрямовані на підтримку повного регулювання інвестицій. Шведський робітничий рух прийняв план шведського економіста Рудольфа Мейднера, програму, яка накладала податок на прибутки корпорацій протягом 25-ти років, щоб запровадити суспільну власність на провідні фірми. Коаліція соціалістів та комуністів, яка обрала Франсуа Міттерана на пост президента Франції у 1981 році, націоналізувала 30% французької промисловості і радикально посилила можливості для колективних переговорів.

У відповідь на це, французький та шведський капітал був інвестований за кордон, замість інвестування у власну економіку, створивши економічний спад, який зупинив ці багатообіцяючі кроки в напрямку демократичного соціалізму. Політика тетчеризму та рейганізму, яка вела більш ніж 30 років до знищення профспілок та урізання виплат на соціальне забезпечення, підтвердила прогноз лівих. Або соціалісти вийдуть за рамки «держави загального добробуту» до демократичного контролю над капіталом або ж капіталістична влада знищить завоювання післявоєнної соціальної демократії.

Сьогодні соціалісти по всьому світу стикаються з гострою проблемою, як відновити та зміцнити політичну силу робітничого класу так, щоб перемогти консенсус консерваторів та соціал-демократів «третього шляху», укладений в інтерес політики жорсткої економії, продиктованої корпораціями.

Але як щодо багатьох урядів країн, що розвиваються, які називають себе соціалістичними, особливо однопартійні держави? У багатьох відношеннях, однопартійні комуністичні держави мають більше спільного з минулими авторитарно-капіталістичними державами – такими як наприкінці ХІХ століття були Пруссія та Японія, а також післявоєнна Південна Корея та Тайвань – аніж з демократичним соціалізмом. Ці уряди надали перевагу індустріалізації під управлінням держави над демократичними правами, зокрема правами незалежного робітничого руху.

Ані Маркс, ані класичний європейський соціалізм не очікували, що революційні соціалістичні партії з готовністю легко захоплять владу у переважно аграрних, автократичних суспільствах.

Частково, ці партії були засновані на незрілому робітничому класі, радикалізованому експлуатацією іноземним капіталом. Але в Китаї та Росії, комуністи також прийшли до влади через те, що аристократи та воєначальники відмовилися захищати населення проти вторгнення  – переможені селянські армії хотіли миру та землі.

Марксистська традиція мало сказала про те, як переважно аграрні та постколоніальні суспільства могли розвиватись справедливим та демократичним шляхом. Що історія нам каже, так це те, що намагання змусити селян, які щойно отримали приватну землю від комуністичних революціонерів, повернутися назад до колективного господарства, має наслідком жорстоку громадянську війну, яка відкидає економічний розвиток на десятиліття назад.

Сучасні економічні реформи в Китаї, В’єтнамі та Кубі виступають на користь змішаної ринкової економіки з визначальною роллю іноземного капіталу та приватних землевласників. Але однопартійні еліти, які вводять такі експерименти в області економічного плюралізму, майже завжди пригнічували прихильників плюралізму політичного, а також громадянських свобод і трудових прав.

Не зважаючи на триваючі посягання держави, зростаючий незалежний робітничий рух, що веде боротьбу у таких місцях як Китай та В’єтнам, може відродити роль робітничого класу в просуванні демократії. Саме по відношенню до цих рухів, а не до автократичних урядів, соціалісти проявляють свою солідарність.

Звичайно, існує також багатий історичний досвід демократичного соціалізму в країнах, що розвиваються, починаючи з уряду Народної єдності Сальвадора Альєнде в Чилі 1970-х років, до ранніх років правління Майкла Менлі на Ямайці в тому ж десятилітті.

Латиноамериканська «рожева хвиля»* (або «лівий поворот») в Болівії, Венесуелі, Еквадорі та Бразилії сьогодні являє різноманітний досвід в області демократичного розвитку  – хоча їх політичне визначення залежить в більшій мірі від перерозподілу надходжень від експорту сировинних товарів, ніж від реструктуризації економічних відносин. Але уряд Сполучених Штатів та глобальні капіталістичні інтереси постійно працюють, щоб підірвати навіть ці скромні зусилля в сфері економічної демократії.

ЦРУ та Британська розвідка скинули демократично обраний уряд Мохаммеда Масаддика в Ірані в 1954 році, коли він націоналізував британські нафтодобувні концерни. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк припинили кредитування Чилі, а ЦРУ активно сприяла Августо Піночету до вчинення жорстокого військового перевороту в цій країні. США аналогічно вступили в таємну змову з МВФ, щоб притиснути економіку Ямайки, політику Менлівської епохи*.

Капіталістична ворожість по відношенню навіть до поміркованих реформістських урядів країн, що розвиваються, не знає меж. США насильно повалила як уряд Хакобо Арбенца Гусмана* в Гватемалі 1954 року та президентство президента Домініканської республіки Хуана Боша* в 1965 році, тому що вони відстоювали помірковану земельну реформу.

Для тих, хто вчить історію, питання має стояти не про те, чи обов’язково соціалізм веде до диктатури, а про те, здатний відроджений соціалістичний рух подолати олігархічну та антидемократичну природу капіталізму.

*Менлівська епоха – період правління Майкла Норман Менлі, ямайського політика, прем’єр-міністра Ямайки в 1972-1980 і 1989-1992 роки. Один з найпопулярніших політиків в історії Ямайки.

*Хакобо Арбенц Гусман – політичний діяч Гватемали, один з лідерів Революційної хунти (1944–1945) та президент країни (1951–1954), прагнув ліквідувати напівколоніальний статус країни та феодальні пережитки в економічному житті; 1952 здійснив аграрну реформу, націоналізувавши (за викуп) частину земель великих поміщиків і монополії США «Юнайтед фрут компані».

*Хуан Еміліо Бош Гавіньйо – домініканський політик, історик і письменник, президент країни 1963 року. За його правління, було скасовано низку угод зі США, зокрема, щодо будівництва нафтопереробного заводу з концерном «Standard Oil», а також підвищено податки на прибутки американських корпорацій. Було встановлено тверді ціни на цукор, в результаті чого компанія South Puerto-Rico Sugar Company зазнала збитків. На заводах тієї кампанії стався страйк, і Бош вирішив його не придушувати, як того вимагали США.

Про автора статті

Джозеф М. Шварц – американський лівий активіст, соціал-демократ. Студентом брав участь у рухах проти війни у В’єтнамі, політик, професор політології в Університеті Темпл, є ветераном обох президентських кампаній Джессі Джексона від Демократичної партії (один із найвпливовіших лідерів серед афроамериканців, правозахисник активістів, політичний діяч, баптистський священик), національний віце-голова Democratic Socialists of America (DSA).

Джерело: Jacobin

Переклад: Костянтин Щербань, Соціальний рух



загрузка...

Читайте також

Коментарі