Забити камінням. Чому зрив “Фестивалю рівності” має змусити глибоко задуматися

Забити камінням. Чому зрив “Фестивалю рівності” має змусити глибоко задуматися

Зірваний “Фестиваль рівності” має змусити всіх нас глибоко задуматися хто, як і чому контролює публічний простір. Цікаво, кого з того простору виганятимуть наступним? Про це у своєму бозі на НВ пише журналістка Ірина Славінська.
Чому молодики в балаклавах із камінням у руках почуваються безпечно? Тому що вулиця належить їм. Білим чоловікам немає чого боятися на вулицях українських міст. Саме їм належить публічний простір — тим, у кого є влада в патерналістському суспільстві.

В обговоренні подій у Львові навколо “Фестивалю рівності” вражає те, як наявність компоненту ЛГБТ всередині забороненого фестивалю осліпила зазвичай чутливих до правозахисних проблем людей.

Наприклад, я мала на цю тему доволі прикре листування. Ішлося про ідею написати якийсь відкритий лист на тему заборони та нападу “балаклавників” на беззахисних людей. У відповідь від половини співрозмовників я почула, що це не відповідає звичному порядку денному, оскільки ідеться про лише одну меншину, котра когось до чогось спровокувала, та й взагалі рука Москви.

Але розширимо кадр, не дивімося короткозоро впритул. Що ж сталося? У великому українському місті не дали провести публічну подію, що містила в своєму складі виставку, кінопокази, виставу. В ідейному осерді події була тема рівності меншин — наприклад, життя переселенців у нових для них громадах, національні, мовні та інші меншини в сучасній Україні.

Заборонений судом у Львові квест і зірваний фестиваль не містили елементів, які суперечать Конституції. Але його таки зірвали. В суботу 19 березня Львовом ходили хулігани в балаклавах, кидали в беззбройних людей каміння та красиво зігували на камери. В цей час інші городяни сиділи по хатах і не вилазили. Очевидно, що напад на організаторів фестивалю та ЛГБТ-активістів не має жодного стосунку до безпеки, прав і свобод всіх мешканців міста.

Ці люди, здається, ніколи в своєму житті не стикалися з дискримінацією та самі є агресорами. Незалежно від того, чи кидаються вони камінням, сховавши обличчя за балаклавами, чи приймають судові рішення в уніформі мантій, а чи з трибуни-кафедри голосно виголошують нісенітниці — вони маркують свій простір. Ідеї забороняти аборти чи ув’язнювати за вигадану “пропаганду гомосексуалізму” походять саме звідти. Вони — господарі життя, і їм не страшно.

В публічному просторі білих чоловіків немає місця для інших та Іншого.

Цей простір безпечний для паркування дорогих авто на тротуарах, але небезпечний для людей з інвалідністю, людей з обмеженою мобільністю, для інвалідних і дитячих возиків.

Цей простір безпечний для футбольних хуліганів, які влаштовують масові бійки, для гопніків у мене під вікнами, що розпивають пиво в сквері аж до ранку, але небезпечний для жінок, яким доводиться раз на рік влаштовувати марші та нагадувати про своє “Право на ніч” під час кампаній проти гендерного насильства на кшталт #redmylips.

Цей простір безпечний для незаконного захоплення земель і побудови пам’ятників, фітнес-клубів, висоток або церков у буферних зонах історичних пам’яток. Цей простір небезпечний для низового активізму зі створення умовного скверу Небесної сотні.

Цей простір безпечний для агресії та побиття слабших. Він небезпечний для мирних демонстрацій і протестів. Поліція (і також #мояноваполіція) підтримує цю владу та підставляє другу щоку: у відповідь на каміння відповідає роз’яснювальною роботою чи профілактичною бесідою. Але робити профілактику та пити боржомі вже пізно.

Небезпечний для горизонталі, в ньому добре виживає вертикаль. Саме тому в українських містах так плідно руйнують вулицю як особливий спільний простір: хочеш зустріти інших, іди в торгівельний центр, по газонах не ходити.

Вулиця, як виявилося, належить не всім. Люди в балаклавах і в піджаках мають більше влади, ніж Інші мають конституційних прав. Кого прийдуть бити камінням наступного разу? Жінок на Марші рівності? Людей з інвалідністю на мітингу за доступний простір? Які ще соціально незахищені верстви населення мають стати жертвами балаклавоносних молодиків, аби ця проблема стала спільною та перестала сприйматися як не своя?

Історія у Львові дражлива для всієї країни. Вона про те, хто має право бути видимим, а хто мусить не висовуватися, аби раптом не накликати біди. Бутафорія однорідного українського суспільства не тримається купи — тепер для її підтримки потрібні люди з камінням у руках.

Але ми різні, та рівні. Свободу не спинити.



загрузка...

Читайте також

Коментарі