Професор Дартмутського коледжу, американський політолог Джейсон Соренс вивчає етику сепаратизму, рухи, які прагнуть до незалежності, і те, коли такі рухи можуть її домагатися — з точки зору моралі. Він з’ясовує, наскільки морально допустимо для держави чи уряду, що зіткнувся з таким рухом, намагатися його зупинити.

Своїми висновками він поділився в інтерв’ю виданню Meduza.

На думку Соренса, більшість урядів по всьому світу прагнуть придушувати сепаратистські рухи, в тому числі застосовуючи силу. Це стосується і деяких демократичних держав — наприклад, Іспанії. Є Каталонія, майже половина населення якої хоче відокремитися від країни, а уряд їм не дає. Уряд каже: «Ми неподільна країна, ніякого голосування не буде, спроби відділення незаконні». Але є різниця між Іспанією і такими країнами, як Росія, Туреччина, Індія. У цих країнах заборонено навіть говорити про незалежність — заяви в підтримку відділення регіону від країни загрожують в’язницею. В Іспанії підтримувати незалежність можна, але домогтися її не вийде.

— У своїх дослідженнях я розглядаю кілька проблем — по-перше, які причини виникнення сепаратистських рухів? По-друге, чим визначається вибір їх стратегії — насильницької або ненасильницької? З’ясовується, що влада, яка дозволяє домагатися незалежності в рамках політичного процесу, позбавляє себе необхідності стикатися з насильством. Візьмемо для прикладу західні демократії. Є Великобританія, Канада і Данія — ці країни дозволяють обговорювати подібні питання: незалежності або автономії можуть спокійно домагатися Шотландія і Північна Ірландія, Квебек, Фарерські острови. І у всіх цих країнах насильства значно менше, ніж в Іспанії, Франції або Італії, де сепаратистські рухи придушуються.

Держави люблять говорити про територіальну цілісність як про основоположний принцип світового порядку. Стверджують, що сепаратистський рух загрожує територіальній цілісності країни — отже, він повинен бути поза законом.

Соренс вважає, що принцип недоторканності кордонів важливий для міжнародного порядку. Його відміна призведе до того, що держави будуть під різними приводами намагатися відібрати шматки території інших країн, буде більше воєн, більше політичних інтриг. Але це не означає, що рух всередині держави повинен відмовлятися від прагнення до незалежності. Самі по собі ці рухи ніяк не загрожують міжнародній стабільності.

— Держави часто тлумачать поняття територіальної цінності так, як це вигідно їм. Наприклад, Іспанія може послатися на хартію ООН, яка гарантує територіальну цілісність, щоб виправдати придушення каталонського сепаратизму. Але хартія говорить про інше — про те, що Франція, Італія чи Португалія не мають права зазіхати на територію Іспанії. І це зовсім не дає Іспанії права ігнорувати сподівання Каталонії.

Навпаки, у кожної держави є борг перед населенням — реагувати на сподівання і невдоволення, аж до надання незалежності. І можна стверджувати, що це правильний шлях. По-перше, прийняття права на відділення дозволяє сепаратистським руху вирішувати свої проблеми мирним шляхом. По-друге, в країнах, де це право зафіксовано, створюються кращі умови для меншин. У Росії, де федералізм став абсолютно номінальним, або в США, де штати не можуть відокремитися, центральному уряду значно простіше задавити регіони. Так що закріплене за регіонами обмежене право на відділення може служити як захист від всевладдя центрального уряду.

— Самі по собі сепаратистські рухи, можливо, і не загрожують міжнародній стабільності, але вони можуть бути використані сусідніми країнами у власних інтересах. Чи можна стверджувати в зв’язку з цим, що країни, які вміють домовлятися з такими рухами, знижують для себе ризик зовнішнього втручання?

Думаю, як мінімум частково це так. Рух, якому дозволяють якимось чином рухатися в бік незалежності, швидше за все, не буде звертатися до допомоги за кордоном. Як правило, до зовнішніх сил такі організації звертаються вже після того, як рух за незалежність став насильницьким і переріс в громадянську війну. Зазвичай це радикальний і крайній варіант — отримати допомогу іноземного уряду в боротьбі з урядом своєї країни. Таке рішення виглядає як державна зрада, тому у цього курсу завжди менше прихильників. Це відбувається тільки тоді, коли люди остаточно втрачають віру в свою державу — найчастіше в африканських країнах.

На вашу думку, Росія використовувала настрої в Криму в своїх інтересах?

— На жаль, ми не знаємо, чого хотіли жителі Криму. Так, був референдум, але він не був вільним і чесним. Не було ніякої суспільної дискусії, ЗМІ контролювалися проросійськими силами, територію фактично окупували — ні про яке вільне волевиявлення в такій ситуації говорити не можна. Цілком можливо, більшість кримчан в той момент дійсно хотіли б відокремитися від України або увійти до складу Росії; можливо також, що Україна повинна була прислухатися до сподівань кримчан — проте в результаті Крим був фактично завойований Росією.

Тут важлива послідовність. Росія, з одного боку, наполягає на незалежності Абхазії і Південної Осетії, тому що цього хоче населення — і ймовірно, що це дійсно так. У той же час Росія не дозволяє народам на своїй території вирішити, чи хочуть вони бути в її складі. Зрозуміло, Росія — не єдиний приклад такого лицемірства. Всі без винятку уряди в світі в цьому сенсі поводяться однаково. Саме тому важливо застосовувати щодо держав етичні, моральні стандарти. Не можна, щоб все вирішувало право сили.

Це швидше філософське твердження, або існують якісь універсальні етичні норми, яким держави можуть слідувати?

— Існують. Деякі більш спірні, ніж інші, але така природа етики. Мені здається, вже зараз можна стверджувати, що деякі стандарти з точки зору етики не працюють. Наприклад, говорячи про природу державної влади, часто можна почути твердження, що деякий уряд має історичне право управляти населенням будь-якої території — тобто тому, що колись цією територією управляли їх предки. Але це ж абсурд, ні до чого іншого це правило не застосовується. Мої предки раніше жили в твоєму домі, отже твій будинок належить мені. Історичні домагання не можуть служити підтвердженням права на владу.

Ще один недієвий стандарт — демократія. Уряд легітимний до тих пір, поки існує демократична система. Це теж не працює. Уявіть собі світовий демократичний уряд. Він при владі незважаючи на те, що в деяких частинах планети його не підтримують. Однак весь світ змушений йому підкорятися. Це справедливо? Або, скажімо, Канада — там демократія трохи сильніше, ніж в США. Чи означає це, що Канада має право ввести в США війська?

На мій погляд, кращий стандарт — згода населення на те, щоб ним керували. Якщо ви згодні, щоб вами керувала та чи інша держава, то її влада над вами легітимна, вона отримує право встановлювати правила, яким ви повинні підкорятися. Наприклад, вводити податки. Якщо податком вас вирішить обкласти хтось інший, не уряд, — це буде називатися грабунком. Як забезпечити згоду? Потрібно надати суб’єктам право вибору. Якщо є всього одна відповідь, то це вже не добровільна участь. Тобто якщо населення не може вирішити, чи залишатися під управлінням уряду, то і говорити про легітимність цього уряду не можна.

— В ідеалі право на відділення в тому чи іншому вигляді має бути надано всім бажаючим?

— В ідеалі так. Зрозуміло, в зовсім невеликих країнах ця проблема не стоїть так гостро. Але є виключення — Ліхтенштейн, де право на відділення закріплено в конституції. Право вийти зі складу Ліхтенштейну надано комунам, чисельність яких може складати 100-200 чоловік. Але конституція складалася за кронпринца-лібертаріанця, він вважав, що таке право має бути закріпленим. Але в основному, звичайно, ця проблема характерна для урядів великих країн, під керуванням яких знаходяться різні групи населення. Для багатонаціональних держав, де існує хоча б одна національна меншина, має бути передбачене право на отримання незалежності — в тому чи іншому вигляді.

Які повинні бути критерії — інше питання. Зрозуміло, ідею незалежності має підтримувати не менше половини цієї групи населення. Але це вже можна обговорювати — головне, щоб існував чіткий спосіб ініціювати таке обговорення.

— Чи існує приклад уряду, яке відповідає цим стандартам?

— Ближче всіх — Великобританія. Там немає письмової конституції, і через це зростає роль політичного звичаю. Звичай, що там сформувався, робить можливим проведення референдуму про незалежність Шотландії або Белфастська угода, за якою право визначати своє майбутнє отримала Північна Ірландія. Тобто створено прецедент, і тепер кожне нове покоління жителів чотирьох народів, що входять до Великобританії, може проводити референдум про незалежність.

— Тобто можна говорити, що будь-який уряд за визначенням схильний придушувати рухи за незалежність?

— Я думаю, світ поступово рухається до того стану, коли силою утримувати народи в складі країни не прийнято. Це дуже довгий процес, держави тисячоліттями стверджували своє панування силою і завоюваннями. Але що далі, то менше люди готові доводити все до громадянської війни, до політичного переслідування.

— На ваш погляд, національна держава — як і раніше актуальне поняття, або люди зараз прагнуть організовуватися в групи за якимись новим ознаками?

— Це дуже складне питання. На мій погляд, сьогоднішньому світу в чомусь більше підійшла б система, подібна влаштуванню середньовічної Європи. Тоді існувало безліч різнорідних юрисдикцій, і далеко не всі володіли територіальною правом на застосування сили, і не всі були повністю суверенними. У світі величезна кількість проблем, що виливаються за кордони національних держав — щоб їх вирішувати, потрібні міждержавні організації. Але зростання населення планети призводить і до того, що окрема людина практично ніяк не може вплинути на політику своєї країни — навіть в демократичній країні. У США 200 мільйонів виборців. Мій самотній голос нічого не вирішує. Мій особистий внесок у політичне життя на національному рівний нулю. Чим менше розмір фундаментальних політичних інститутів, тим більше вага одного голосу, і тим вище прагнення жителів брати участь в політичному процесі.

Так що я б вважав за краще, щоб світ керувався менш централізовано і інститутами меншого розміру. Тоді б управління перетворилося на сервіс, як це і повинно бути. Потрібно перестати романтизувати уряд. Завдання уряду — не ростити національний дух, а будувати дороги, утримувати суди і надавати телефонний зв’язок.

Середньовічна Європа — не найбільш натхненний приклад в сенсі миру та безпеки. Як утримати сотні, якщо не тисячі таких квазісуверенних утворень від постійної ворожнечі? Ви сподіваєтеся на наднаціональні інститути або просто дуже вірите в людство?

— Соціопсихолог Стівен Пінкер стверджує, що схильність людства до насильства за останні століття дуже значно знизилася. XX століття, незважаючи на дві світові війни, було менш жорстоким, ніж XIX, а те — менш жорстоким, ніж XVIII, і так далі. Так, середньовіччя було більш жорстоким часом, але чи означає це, що рівень жорстокості знизився завдяки встановленню національних держав? Або, скоріше, справа в тому, що людство еволюціонувало? Пінкер вважає, що обидва чинники зіграли в цьому роль. Звичайно, нинішній устрій краще справляється з підтриманням миру, ніж племінний лад. Але головне — в тому, як змінилася людська психологія. Зокрема, з’явилося уявлення про аморальність насильства — досить згадати, що тортури, повсюдно поширені в середні віки, зараз практично скрізь заборонені.

Важливо ще й те, що в XX столітті джерелами насильства в переважній більшості випадків виступали якраз держави. Більш того, громадянські війни привели до більшої кількості смертей, ніж війни між державами. З 1945 року в громадянських війнах загинуло втричі більше людей, ніж в міждержавних. Кількість цивільних конфліктів в світі свідчить, що рівновага, м’яко кажучи, зміщена. І тривають громадянські війни, як правило, значно довше.

Я вважаю, що сьогоднішні уряди контролюють занадто великі ділянки території. Якби на їх місці було більше держав з меншою територією — можливо, зросло б число міждержавних воєн, але різко скоротилося б число цивільних. Держави набагато краще вміють врегулювати конфлікти один з одним, ніж з власним незадоволеним населенням.

— Я б сказав, що твердження про зниження схильності людства до насильства не виглядає універсальним — особливо на тлі, наприклад, «Ісламської держави», яка якраз-таки будує халіфат з законами акурат з Середньовіччя.

— Завжди будуть винятки. «Ісламська держава» і Сирія — як раз такі винятки. Громадянська війна в Сирії — найкривавіший конфлікт за останні 15 років. Але все одно її не можна порівняти з Тридцятилітньою війною, коли загинула третина населення країн, що брали в ній участь. До такого далеко і Сирії, і навіть Судану, де під час громадянської війни з 1983-го по 2005-й загинули два мільйони людей. Але якщо подивитися на загальну кількість загиблих в боях і в результаті геноциду за останні 15 років — воно все одно менше, ніж в попередні 15 років. Так що в цілому тенденція зберігається, незважаючи на виключення.

— Припустимо, людство дійсно змінилося. Але що буде з цими змінами, якщо зміниться навколишній світ — наприклад, якщо людям доведеться конкурувати один з одним за ресурси? Взагалі, якщо людство з якоїсь причини виявиться на межі виживання.

— У цій ситуації етичні установки, швидше за все, довго не протримаються. Але я думаю, що така ситуація і не настане. Просто тому що соціальний і економічний прогрес за останні 200 років теж зростав — разом зі зростанням чисельності людей підвищувався і ВВП на душу населення. Навіть за останні 30 років число бідних по всьому світу зменшилася вдвічі. Світ багатіє — в останні 15 років зростає навіть економіка африканських країн. А в міру того, як люди багатіють, вони починають більше цікавитися нематеріальними сторонами життя — зростає прагнення до самореалізації, люди більше замислюються про такі речі, як дотримання прав людини або охорона навколишнього середовища. Коли ти сумуєш — ти не будеш думати про екологію.

Ну, і вартість конфліктів зростає — дві багаті країни не будуть воювати один з одним, вони занадто багато чим ризикують. У бідних країнах по-іншому: якщо країна розорена, якщо середня тривалість життя становить 45 років, ніяких можливостей працевлаштуватися немає — чому б не взяти в руки зброю і не відправитися на пошуки пригод.

Давайте поговоримо про проект «Вільний штат». Це спроба політичної міграції, яка повинна привести до появи території, де живуть люди, об’єднані схожістю політичних поглядів?

— Цей проект об’єднує лібертаріанців — так в Америці називають тих, кого в усьому іншому світі називають лібералами. Ми віримо у вільний ринок, толерантність, децентралізацію влади і зниження ролі уряду, і ми проти імперіалізму і воєн. «Вільний штат» — це ініціатива, яка закликає людей переселятися в один штат США. Ми проголосували і зупинили вибір на Нью-Гемпширі. Охочих переселитися набралося вже 20 тисяч осіб — це люди, які пообіцяли переїхати в Нью-Гемпшир в найближчі п’ять років. Зрозуміло, переїдуть не всі, але ідея в тому, щоб переїхало якомога більше. Уже зараз переселилися дві тисячі осіб, в тому числі і я.

Сенс в тому, щоб ці люди включилися в політичне життя штату і працювали над законами, які зроблять Нью-Гемпшир більш вільним штатом. Зараз 18 учасників проекту займають виборні посади в законодавчих зборах штату. Ми розуміємо, що це довгостроковий план — на його втілення може піти 20 або 30 років, але ми сподіваємося, змінивши політичну культуру в одному штаті, зробити його прикладом для решти світу.

Тобто мова не про те, щоб відправити всіх лібертаріанців в Нью-Гемпшир, всіх мормонів в Юту, або всіх євреїв — в Біробіджан?

— Зрозуміло, ні про які етнічні чи ідеологічні чистки мови не йде. Все, чого ми хочемо — це підняти популярність лібертаріанських ідей. Для цього потрібно буде дуже тісно взаємодіяти з населенням Нью-Гемпшира. Нам потрібно буде пронести свої ідеї в школи, в ЗМІ, в законодавчі органи — і переконати людей в тому, що це хороші ідеї. На рівні всієї країни ми не можемо нічого домогтися — Америка надто велика, і федеральну владу контролюють лобісти. Тому ми зосередили зусилля на одному штаті.

— Поки в Нью-Гемпширі успіхом користуються соціалістичні ідеї Берні Сандерса — принаймні, якщо судити за результатами попередніх виборів.

— Я не підтримую економічну платформу Сандерса зі зрозумілих причин. Він ніякий не соціал-демократ європейського зразка; він лівий радикал, просто він добре вміє це приховувати. Голосують за нього не тому, що поділяють його переконання. Просто його риторика користується успіхом у білого населення, а Нью-Гемпшир білий на 95%. І ще тому що він з сусіднього штату. Але я не думаю, що Демократична партія його висуне, і я навіть поставив на це гроші. У нього дуже мало шансів перемогти на виборах. Хіба що якщо проти нього буде Дональд Трамп — правий радикал, це ще гірше.

— Чи зможе політична міграція привести до відмирання національної держави? Чи можливо, що в майбутньому люди будуть об’єднуватися і жити разом виходячи із загальних поглядів, а не тому, що їм випало народитися на одній і тій же території?

— Я б хотів, щоб так сталося. Добре, коли кожен може голосувати ногами, а це завжди простіше, коли замість великих країн є безліч дрібніших. Можна знайти місце, де закони будуть тобі подобатися, — і оселитися там. Адже всім хотілося б жити з таким урядом, який відповідає їх переконанням, правда?

Але чи не означає це, що буде прекрасний вільний і багатий Нью-Гемпшир, а поруч з ним — умовний Дикий Захід для всіх тих, хто хоче жити за іншими законами? Як ви собі уявляєте таке співіснування?

— Звичайно, саме для цього потрібні наддержавні інституції — щоб запобігати конфліктам між такими територіями. Війна затратна. Так що соціалістичний Вермонт Берні Сандерса цілком може ужитися з лібертаріанським Нью-Гемпширом. Можна просто домовитися про ненапад один на одного, адже жодній стороні це не вигідно. А люди зможуть вибирати. Думаю, що з соціалістичного штату населення охоче переїде до нас, тому що у нас життя буде краще і багатше.

Читайте також: Не болтай: новый закон — латвийский ответ на «гибридные войны»



загрузка...

Читайте також

Коментарі