Ютта Зоммербауер розповіла DW про свою книгу «Україна у війні», подробиці підготовки репортажів з обох боків від лінії фронту, а також про те, що найбільше їй запам’яталось від роботи на Донбасі.

У німецькомовної аудиторії з’явилась ще одна можливість дізнатися про події на Сході України безпосередньо від очевидця подій. Нещодавно вийшла друком книга австрійської журналістки Ютти Зоммербауер «Україна у війні: за лінією фронту європейського конфлікту». З 2009 року Зоммербауер працює у відділі зовнішньої політики однієї з найбільших щоденних газет Австрії Die Presse. Вона — одна з небагатьох австрійських журналістів, які висвітлювали війну в Україні з місця подій та готували репортажі з обох боків від лінії фронту.

DW: Пані Зоммербауер, ви робили багато матеріалів зі Сходу України для австрійської преси. Що вас спонукало тепер написати ще й книгу?

Ютта Зоммербауер: У гарячих точках на Сході України я як журналістка виконувала свій обов’язок і передавала те, що там відбувається, у вигляді новин, статей та репортажів. Однак саме тому, що все постійно і швидко змінюється, не мала можливості зануритися глибше в історію, більше розкрити підгрунтя і показати тамтешніх героїв. Саме це і стало причиною написання книги — детальніше і глибше описати мої поїздки на Схід України і те, що я там побачила.

З 2009 року Зоммербауер працює у відділі зовнішньої політики однієї з найбільших щоденних газет Австрії Die Presse. З 2009 року Зоммербауер працює у відділі зовнішньої політики однієї з найбільших щоденних газет Австрії Die Presse.

Якщо ознайомитись з вашими матеріалами в газеті, можна побачити, що спочатку ви писали багато «геополітичних» матеріалів, а потім дедалі більше уваги приділяли історіям людей. Чому ви вирішили змінити направленість матеріалів, і чи був якийсь переломний момент, коли це сталося?

Так, спочатку я писала багато аналітики, повідомлень з місця подій. Але згодом була не задоволена своєю роботою. Це усвідомлення сталося влітку 2014 року. Адже коли ти постійно повідомляєш з місця подій цифрами, фактами, не завжди вдається розповісти про тих, хто дійсно страждає від війни, — людей по обох боках лінії фронту. Буває, що ти не поділяєш їхню думку, у вас не сходяться погляди, але важливо спробувати показати ситуацію з обох сторін. Тим паче, коли обидві сторони поширюють стільки неправдивої інформації.

У вашій книжці є трохи історії України, її відносин з Росією та Європою, а також розгорнуті репортажі та історії з Донбасу. Вражає уривок «Діти війни» про 14-літню Юлію, її подругу Сабіну та їхнє життя у прифронтовому містечку, історія луганського журналіста Андрія Діхтяренка, який проживає нині в Києві. Поділіться враженнями від поїздок на Донбас. Чи є історії, які запам’ятались найбільше?

Ютта Зоммербауер Україна у війні: за лінією фронту європейського конфлікту (Австрія, 2016) Ютта Зоммербауер «Україна у війні: за лінією фронту європейського конфлікту» (Австрія, 2016)

Мене вразила ненависть, з якою я там стикнулася. Це мене шокувало, і я почувалась безпорадною. Я була вражена, наскільки тонка межа цивілізованості і як швидко відбувається перехід від миру до війни. Зруйновані будинки — видимі рани війни. Однак за цими будинками знаходяться реальні люди.

Мене вразили також чимало людських історій. Наприклад, історія лейтенанта збройних сил України Руслана Філіпсонова, який був тяжко поранений. Він втратив внутрішні органи, пережив багато операцій, але його бажанню жити можна тільки позаздрити. Також, як прості жителі там намагаються зберегти повсякденний спосіб життя, коли поряд свистять кулі. Можна вважати це ненормальним. Але саме так поводяться люди, щоб не збожеволіти у зоні конфлікту.

Ви кажете про ненависть між людьми, з якою ви стикнулись на Сході України. Поясніть, будь ласка, що ви маєте на увазі?

Я часто спостерігала, як люди, які до конфлікту були сусідами, а то й друзями, ставали ворогами, сварилися і не розмовляли один з одним. На жаль, у таких ситуаціях на перший план виходять емоції, слова обвинувачення та помста. І з часом ці люди тільки стверджувалися у своїх переконаннях: вони залишалися при своїй думці й абсолютно не сприймали іншу. Набагато легше завдати болю іншому, аніж спробувати залікувати рани. На Донбасі я побачила, що руйнувати — легше, аніж будувати.

Як вас сприймали на Донбасі?

Весною 2014 року, коли почалося захоплення міських будівель в містах Донбасу, настрої були дуже напружені. Деякі люди були досить скептичні, сприймали мене як «шпигунку» з Заходу. Іншим же було важливо донести свою думку західному журналісту. Я часто чула звернення: «Будь ласка, пишіть правду!» На відміну від Криму, де до західних журналістів було досить вороже ставлення, на Донбасі люди охоче вступали зі мною в розмову. Звісно, я чула чимало дивних, антизахідних теорій, але на рівні людського спілкування відчувала себе досить комфортно.

Розкажіть, чи відчували ви переваги, працюючи як іноземна кореспондентка?

Мені вдалося побувати і в «ДНР», і на українських територіях. Гадаю, все залежить від того, як ти себе поводиш, і яку роль твоя нація відіграє в конфлікті. Я знаю, що для американських журналістів складніше отримати акредитацію у «ДНР» та «ЛНР». Так само я зустрічала там дуже мало українських журналістів. На території, підконтрольній українським військовим, — мало російських журналістів. Часто я стикалася із сексистськими упередженнями. Однак у подібних ситуаціях це можна використовувати собі на користь. Наприклад, на пунктах пропуску жінку сприймають як таку, яка не становить загрози. Але, з іншого боку, я чула часто докори від чоловіків, особливо водіїв таксі, що я тут роблю і чому не знаходжуся вдома, біля чоловіка та дітей. Часто від своїх співрозмовників я відчувала завищені очікування щодо мене як журналістки з Заходу. Вони гадали, що я можу вплинути якось на ситуацію і приймати рішення. Я ж пояснювала, що лише розповідаю про те, що відбувається на Донбасі.

Які у вас враження від перетину «кордону» з боку сепаратистів та з боку підконтрольних Україні територій?

Досить складно сказати щось однозначно, бо з червня я не їздила більше на територію, контрольовану «ДНР». Але якщо у загальному, то зовнішній вигляд пуктів пропуску відрізнявся: українська армія в останні місяці розширила і покращила свої кордони укріплень, з боку сепаратистів вони виглядали імпровізованіше. Проте неважливо, як вони виглядають. Перетин пропускного пункту — відчуття не з приємних. Тобі доводиться довгий час чекати в автоколоні, яку в будь-який час можуть обстріляти. Всі полегшено зітхають, коли пропускний пункт залишився позаду.

Чи відчували ви страх, перебуваючи на Донбасі?

Ютта Зоммербауер пише і про життя дітей у прифронтових містечках Ютта Зоммербауер пише і про життя дітей у прифронтових містечках

Страх — поганий компаньйон у таких ситуаціях. Але, звісно, були неприємні ситуації. Ще у Криму, наприклад, на мітингу «Російської весни» мене оточили кілька агресивних пенсіонерів і були близькими до того, щоб вдарити. Або одного разу біля міста Ясинувата, на в’їзді до Донецька, люди з «Востока» (збройне формування так званої «ДНР» — Ред.) висадили мене з колегою і відвели в казарми. Чоловіки там нудьгували і сказали, що раді «несподівним відвідинам». Нам довелося годину спілкуватися, і ми постійно переймались, щоб не почали стріляти. Потім нас відпустили. На щастя, під час мого перебування на Сході України, я не втрапляла у справді жахливу безвихідну ситуацію.

За вашими спостереженнями, чого хочуть люди, які живуть на підконтрольних сепаратистам територіях? Від чого вони страждають?

Щоденне життя там дуже погіршилося: ціни — високі, не вистачає медикаментів, медичне обслуговування погане, чимало людей втратило роботу. Літні люди, бідні та хворі — однозначно потерпають найбільше.

Щодо політичних очікувань, гадаю, що більшість здалася. Спочатку люди сподівалися, що Росія забере Донбас і буде щедро допомагати. Або ж були надії на те, що так звані керівники «ДНР» та «ЛНР» зроблять республіки процвітаючими. На мою думку, в обох випадках панує розчарування. Але це не означає, що люди знову хочуть об’єднатися з Україною. Оскільки «керівництво» «ДНР» та «ЛНР» у багатьох проблемах звинувачує Київ.

Що було для вас найскладнішим під час написання книги?

Було складно весь наявний матеріал вкласти в одну книгу — у 200 сторінок. Переді мною було нелегке завдання — коротко та водночас розгорнуто і доступно розповісти про історичні події в Україні та розказати про історію її незалежності. Основним викликом стало те, що як би я того не хотіла, на жаль, не можна помістити в книжку всі історії людей, з якими я спілкувалася. Тому довелося обирати.



загрузка...

Читайте також

Коментарі