Окупація Росією Білорусі — питання часу, — експерт

Окупація Росією Білорусі — питання часу, — експерт

Євросоюз зняв санкції з 170 білорусів, в тому числі з президента Білорусі Олександра Лукашенка. Мотиви цього рішення, і чим воно загрожує білоруському лідерові пояснив російсько-американський історик Юрій Фельштинський.

Олександр Лукашенко, безумовно, диктатор. Двох думок тут бути не може. Але він не єдиний диктатор в світі і, напевно, не найстрашніший. Упевнений, знайдуться люди, які будуть аргументовано стверджувати, що він — найм’якший диктатор з нині живих, що жертви його режиму обчислюються одиницями, а його країна не загрузла в громадянських війнах і масовому терорі, як багато інших.

Проте Лукашенко-диктатор створював для Євросоюзу потенційно небезпечну ситуацію, оскільки найбільше в світі Європа боїться диктаторів. Дуже дорогу ціну вона заплатила за потурання диктатурі і націоналізму напередодні Другої світової війни.

У сучасній Європі є дві суперсили: Росія і Євросоюз. З точки зору військової сили теж дві: Росія і НАТО. Нинішній російський уряд в особі вищих офіцерів ФСБ, які керують державою, ставить перед собою кілька надзавдань. Ті, що мали відношення до внутрішньої ситуації, в цілому дозволені. Влада в Росії захоплена ФСБ. Росія повністю контролюється кремлівською хунтою, що складається з колишніх і нинішніх керівників російських спецслужб. Вільна преса задушена. Виборча система узурпована. Політична опозиція ліквідована. Ринкова економіка функціонує настільки, наскільки це відповідає баченню, розумінню, кваліфікації і вигоді кремлівських узурпаторів.

Зовнішньополітична програма узурпаторів тільки зараз починає формулюватися. Основна проблема російського уряду полягає в тому, що для глобальної зовнішньої експансії потрібна не тільки армія, а й ідеологія. Однак Кремль виявився не в змозі цю ідеологію сформулювати. Від радянської комуністичної ідеології довелося відмовитися, тому що монополія на цю ідеологію належить збанкрутілій Компартії, яка претендує на політичний контроль над усіма, в тому числі над спецслужбами. Проголосити ж фашистську ідеологію відкрито неможливо через скомпрометованість фашистів, причому ідеологію фашизму відкрито використовувати в Росії Путіну заважає не власне фашистська ідеологія, яку він повністю розділяє, а той факт, що і вона зазнала історичної поразки: Німеччина програла Першу світову війну.

Створити нову, незапатентовану раніше ідеологію дуже важко. Тому російське керівництво стикається з проблемою лінгвістичного характеру: «русскій мір», «російський ген», «новий світовий порядок», «патріотизм» — все це жалюгідні безглузді потуги Путіна насадити фашизм, замінивши його іншим словом. Але на жаль Путіна в ідеології настільки багато залежить від термінів, символів, штампів і гасел, що в якийсь момент йому все одно доведеться назвати речі своїми іменами. Радянським гімном, Червоним прапором, зверненням «товариш» і інформагентством ТАСС тут не обмежитися.

У зовнішній політиці перед Путіним, як керівником сучасної Росії, стоїть кілька надзавдань. Деякі відносяться до простих, а тому їх можна розв’язати військовим шляхом. Наприклад, захоплення територій сусідніх країн. Починаючи з 2008 року, Російська метрополія поглинула Абхазію, Південну Осетію і ряд українських регіонів (Крим, Луганська та Донецька області). Разом з ніким не визнаною Придністровською молдавською республікою, до якої в військову кампанію 2014-2015 років Росія безуспішно намагалася пробити «сухопутний коридор» через Україну, мова йде про приблизно 60 тис. кв. км територій з 7 млн ​​населенням.

Реалізації більш широких планів російського уряду заважають сьогодні Євросоюз (як політична структура) і НАТО (як військова). Відповідно, мета російської зовнішньої політики на сучасному етапі полягає в розколі Євросоюзу і НАТО. Політично це досяжно, як бачиться з Кремля, через посилення націоналістичних, а тому відцентрових рухів в Євросоюзі, перш за все у Франції, де Кремль активно і відкрито підтримує «Національний фронт» Марін Ле Пен. Остання виступає за вихід Франції з Євросоюзу і НАТО. Одночасно Москва робить ставку на правих політиків і націоналістичні рухи в Угорщині, Словаччині та Болгарії і підкуповує або купує європейських лідерів, таких як колишній прем’єр-міністр Італії Берлусконі і колишній канцлер Німеччини Шредер.

Політичний тиск на Євросоюз і НАТО Кремль підкріплює військовим. Незабаром після вторгнення в Україну російська армія почала проводити навчання в усіх регіонах Російської Федерації, нарощувати угруповання своїх військ уздовж російсько-українського кордону, в окупованому Криму та Калінінградській області, проводити буквально щоденне тестування міцності повітряних і морських рубежів всіх своїх сусідів (у тому числі тих, що не входять в НАТО — Швеції та Фінляндії), США і навіть тих, хто не межує з Росією, але є членом НАТО — Великобританією.

Своїми діями російська влада спровокувала дискусію про те, чи буде НАТО захищати своїх членів у разі російської агресії, зокрема, чи стане НАТО захищати колишні радянські республіки, що входять до НАТО. До цього часу вже стало зрозуміло, що НАТО не захищатиме жертв російської агресії, в НАТО не прийнятих. Одночасно жителів потенційних жертв агресії опитували, чи готові вони померти за свою країну в разі нападу Росії; громадян західноєвропейських держав — чи готові вони вмирати за свободу, наприклад, країн Балтії; а громадян Росії — чи готові вони померти за наказом свого уряду.

Зрозуміло, що більша частина опитаних ніде, крім Росії, вмирати не погоджувалася. Проте керівництво НАТО зуміло донести до Путіна, що російська експансія проти будь-якої країни, що входить в НАТО. означатиме початок війни проти НАТО з усіма наслідками.

З 30 вересня 2015 року Росія, не відводячи 40-тисячну армію, зосереджену на російсько-українському кордоні, відкрила Близькосхідний фронт і ввела «обмежений контингент» своїх військ для участі в громадянській війні в Сирії на боці президента Асада. Перспективи розколу НАТО на цій ділянці фронту здавалися Путіну більше райдужними через надії на залучення в сухопутну війну в Сирії Туреччини, яка є членом НАТО. У військовому і політичному відношенні Туреччина, безумовно, найбільш уразливий член Північноатлантичного Альянсу через ризик створення незалежної курдської держави. Останнє неминуче буде претендувати на ряд районів Туреччини, де проживають курди. Тому втручання Росії в громадянську війну в Сирії мало основною своєю метою втягування Туреччини в військовий конфлікт і виключення Туреччини або вихід її з НАТО. Одночасно Росія нав’язувала себе як партнера на мирних переговорах з врегулювання нерозв’язного в короткостроковій перспективі сирійсько-курдсько-турецького конфлікту.

На цьому тлі завалений численними проблемами Євросоюз не міг дозволити собі і далі ігнорувати Білорусь і піддавати Лукашенко санкціям, штовхаючи його таким чином в обійми Путіна. Фактично повне зняття санкцій з Білорусі та її керівництва — це спроба Євросоюзу перетягнути Лукашенко на свою сторону в конкурентній політичній боротьбі з Росією. Проте, зняття санкцій з Білорусі може виявитися не кінцем проблем Лукашенко, а їх початком. Якщо Лукашенко зійде на дійсно демократичний шлях (у що важко повірити), він втратить владу на чергових виборах. Якщо він піде на відкритий політичний союз з ЄС, він буде повалений Росією.

Від поведінки Лукашенко тут в жодному разі багато не залежить. Росія тільки приступає до реалізації своєї агресивної зовнішньополітичної програми, і окупація, і анексія Білорусі є лише питанням часу. Можна навіть припустити, що анексія Білорусі Росією — це лакмусовий папірець, пролог початку чергового витка світової війни, яку розв’язує Росія. Останнє, що нас буде цікавити в цей момент — чи залишиться Лукашенко управляти територією, званою Білоруссю, або ж головою Білоруської республіки в складі Російської Федерації стане інша людина з не менш білоруським прізвищем.

Джерело: Апостроф

Читайте також: Рада Безпеки ООН не підтримала російський проект резолюції щодо Сирії



загрузка...

Читайте також

Коментарі