За кілька днів до трагічної загибелі Герой Небесної сотні Олександр Капінос планував похід на Тарасову гору

Олександр Капінос, 29-річний фермер та громадський активіст із села Дунаїв, що на Тернопільщині, з перших днів Євромайдану перебував на барикадах. Він боровся за кожного з нас в лавах 35-ї штурмової сотні «Волинська січ», яка завжди була на передовій. Сашко був смертельно поранений страшної ночі 18 лютого під час оборони Майдану від масової атаки силовиків. Його друзі розповідають, що навіть будучи тяжко пораненим у лікарні, він до останнього вірив у перемогу Револіції Гідності. Та свою боротьбу за Україну хлопець почав іще задовго до подій на Майдані. Натхненником й ідейним наставником Олександра в його активній громадській діяльності завжди був великий Тарас Шевченко.

Надзвичайно світла й героїчна особистість, справжній друг і щирий патріот — саме таким згадують Олександра Капіноса друзі та знайомі. Не було справи, що була б не до снаги цьому талановитому хлопцеві з-під Кременця. Він мав власне фермерське господарство й багато працював, щоб його утримувати, постійно займався активною громадською діяльністю, організовував просвітницькі й патріотичні заходи у рідному селі та за його межами, проводив навчальні табори для дітей та молоді, подорожував Україною. «Сашко відрізнявся патріотичністю і хотів, щоб молодь також була більш патріотичнішою. Він закінчив школу золотою медаллю, постійно організовував масові заходи, займався патріотичним вихованням молоді. Автостопом об’їздив усю Україну, мав багато друзів по всій Україні. Був простою людиною. Говорив, що хоче жити і працювати на своїй, Богом даній землі», — розповідає голова села Дунаїв Євгенія Лісова.

За силу духу, мужність і прямоту друзі називали Сашка Кременем. Хлопець завжди був борцем за правду. У 2012 році під час голодування на знак протесту проти прийняття антиукраїнського мовного закону Сашко протримався без їжі найдовше. У рідному селі Олександрові вдалося вибороти скасування будівництва шкідливого заводу, піднімаючи за собою громаду села.

«Олександр Капінос прожив життя українця, він жив Україною, заради України і загинув заради України. Це була надзвичайно багатогранна особистість, яка своїм життям доводила вірність ідеалам українського народу. У всьому, за що б він не брався, він показував своє людське обличчя — людини, яка має характер і мужність. Невипадково його псевдонім був Кремінь — таку волю він мав. Його характер дійсно був кременевий. І своєю енергією він заряджав оточуючих. Усіма рисами він нагадував козака, який відродився в сучасності,» — каже його друг Володимир Барцьось.

У рідному Дунаєві молодого патріота називали малим Кобзарем: Сашко жив за Шевченком. Будучи співцем і бандуристом, завжди виконував твори Шевченка, по-новому відкривав його для молоді. «Шевченковий «Кобзар» для нього був книгою життя», — впевнена наречена Олександра Олена Котляр. «Сашко часто говорив цитатами з «Кобзаря», дуже багато творів знав напам’ять», — розповідає Олена.

«Якось я був у гостях у Сашка. На стіні — портрет Шевченка, «Кобзар» на столі. Він з легкістю міг процитувати сторінку цієї книги. Власними думками доносив до людей слова Шевченка, цитував його на різних заходах, прагнув, щоб люди не були рабами. І це в нього йшло з середини. Сашко захоплювався Шевченком як Пророком, говорив, що у Шевченка є відповіді на питання, як нам іти вперед, як не повторювати помилок предків», — розповідає його товариш із Чернівеччини Артем Рудий.

«Тарас Шевченко — Пророк Української Нації, носій Українського Духу, що від Сяну до Дону просяк Українську землю Ідеєю Вольного Українства. Він заповідав нам — нащадкам: «…Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!» та запевнив, що «Врага не буде супостата, а буде син і буде мати, та будуть люди на землі…», — писав Олександр на своїй сторінці в соціальній мережі.

До 20-ї річниці Незалежності Олександр ініціював відкриття пам’ятника великому Кобзарю в рідному Дунаєві. У 2011 році Сашко, який дуже любив етнічну українську музику і вмів грати на гітарі й баяні, відкрив для себе бандуру. В майбутньому мріяв відродити давню українську традицію — кобзарювати по селах. «Ми з ним спілкувалися близько двох років тому, і він розповідав про бажання податися в кобзарську школу. І говорив, що зробить кобзу і буде кобзарювати по селах. Казав, що це надзвичайно потужна справа, тому що кобзар в наш час — це новинка, і якщо б так у селі у неділю ввечері зібрати людей, вони обов’язково прийшли б і послухали. Можна було б говорити й про громадську позицію, й про те, що робиться в світі — він дуже хотів такого діла», — ділиться його товариш, журналіст і громадський діяч Михайло Рюхов.

Майже щороку в травні Сашко їздив до Канева на Тарасову гору на річницю перепоховання праху Великого Кобзаря. Зазвичай приїздив за день до офіційних заходів, 21 травня. Проводив цей день у колі друзів, патріотів, свідомих українців, які прийшли вклонитися великому поетові.

«Сашко був, як кажуть, широка душа. Йому нічого не вартувало, подорожуючи, переночувати просто неба, просто під дубом «впасти». Він був загартований і внутрішньо, і зовнішньо. Був щирим, занадто прямолінійним, неприхованим», — розповідає побратим Сашка Ярослав Кріпиволя, з яким вони подорожували різними куточками України.

«Сашко говорив: «Наша пісня може все — передати будь-які стани. А Шевченко — як та українська пісня, — його словом можна передати будь-який стан українця». Також казав, хто не любить Шевченка — не українець», — пригадує слова побратима Ярослав Кріпиволя. За його словами, твір Кобзаря «І мертвим, і живим…» настільки близький до поглядів Олександра, ніби Шевченко цими рядками висловив самого Сашка.

«Сашко дуже любив Канів. Для поїздки у Канів Сашко завжди знаходив час при його відсутності», — каже Ярослав.

Саме з Ярославом Кріпиволею у 2010 році Сашко відвідав Канів, подорожуючи Черкащиною шляхами великого Кобзаря, проклавши маршрут згідно з пророчими Тарасовими словами «І повіє огонь новий з Холодного Яру». До Миронівки дісталися електричкою, 35 км до Тарасової гори йшли пішки. «Нам важливо було хоча б частину шляху пройти пішки, віддати шану Кобзарю», — розповідає Ярослав. Описуючи цю мандрівку, в соціальній мережі Олександр писав: «Мандрівка розпочалася на світанку 20 травня. Так, електричками за світловий день нам вдалося із Волині дістатися до Черкащини (м. Миронівка). Увесь день пройшов за гарними розмовами з людьми та милуванням українськими краєвидами. За Миронівкою в полі заночували, а тоді вранці гайнули до Канева… У підніжжі Чернечої гори розбили намети, таким чином долучились до гарного товариства українців, що з’їхалися звідусіль: Черкаси, Нікополь, Київ, Тернопіль, Вінниця, Львів… Облаштувавши наметове містечко та заготовивши дров на всенощну ватру, увесь вечір та ніч проминули за спілкуваннями, слуханням різних оповідок, співанням народних та Шевченкових пісень, читанням Шевченкового Слова, милуванням голосом бандур та піснеспівами кобзарів Тараса Силенка та Михайла Коваля з родиною. На світанку піднялися на Чернечу гору та, поклонившись нашому Пророкові Тарасові Шевченку, помолилися за майбутнє України, за добро та злагоду на нашій святій землі, за єдність та силу нашого народу… Першу половину дня 22 травня ми провели у Каневі, де Славута-Дніпро омиває могутні свої кручі-береги, а вже підвечірок вирушили у Холодний Яр <…> Сьогоріч також їдемо у Канів… До Тараса.

…І хотілося б, аби кожен українець хоч раз у житті виділив жменьку свого дорогоцінного часу на прощу до нашого Пророка».

У 2011 році в річницю перепоховання Кобзаря Сашко зібрав на прощу до Тараса друзів із усієї України. Дорогою, в електричці до Миронівки й в маршрутці до Канева молодь співала українські патріотичні пісні, що також було ідеєю Сашка. «Коли ми заспівали козацьку тематику — «Ой полечко поле, туманом повите, а на тому полі два козаки вбито», — люди в електричці почали плакати. Пробіг мороз поза шкірою, але доспівати мусили. Запитували, звідки ми. Сашко відповів бабусі, яка заслухалась нашими піснями: «Ми просто друзі з усієї України, ніхто з нас не має музичної освіти, українська пісня – в наших серцях», — згадує ту подорож до Канева Михайло Рюхов. «Ми приклонились Тарасу, посиділи на землі, де в протест русифікації жертовно себе спалив Олекса Гірник. Сашко багато розповідав про цього вчителя з Калуша, я навіть не знаю, коли він ознайомився із постаттю Гірника, але з детальних розповідей стало зрозуміло про ту невгамовну начитаність, якою володів наш побратим. Вже позаду музею, поблизу будинку колишнього сторожа, він почав розповідати про перепоховання Кобзаря, знову розповідь була надзвичайно довгою і цікавою — не можна було втомитись, слухаючи його. Характерна особливість його оповіді полягала у щирості і в тому, що він проймався до глибини душі тими подіями з історії України, які вразили його найсильніше. Це не була акторська «смикала», жоден актор не зміг би так сказати», — розповідає Михайло.

imageА під час подій на Майдані, за кілька днів до поранення, яке стало смертельним, Сашко планував знову зібрати друзів на Тарасовій горі з нагоди 200-річчя від Дня народження Шевченка — тепер вже з нареченою і побратимами з Майдану. Але не судилось…

Олександр Капінос не просто виконував заповіт Великого Кобзаря, не стоячи остронь, а перебуваючи на передовій у вирішальний для нашого народу час. Захищаючи беззбройних людей на Майдані, відстоюючи права кожного з нас на свободу й гідність, разом з іншими Героями Небесної сотні, йому вдалося розірвати кайдани злочинного політичного режиму. Ціною власного життя…

Ксенія КРИВОШЕЯ



загрузка...

Читайте також

Коментарі