Автор: Юрґен Габермас

Джерело: Süddeutsche Zeitung, 22.06.2015

Переклав з німецької Іван Іващенко

Переклад публікується з дозволу автора

 

Нещодавнє рішення Європейського суду яскраво увиразнює помилковість утворення валютного союзу без формування політичного союзу. Улітку 2012 року всі європейські громадяни мали бути вдячними Маріо Драґі за те, що він за допомогою одного лише речення запобіг руйнівним наслідкам безпосередньої загрози колапсу їхньої валюти.

Завдяки заяві про придбання в разі потреби державних позик в необмеженій кількості  Євро-група загребла жар його руками. Він мав зробити попередню заяву, тому що голови урядів були нездатні діяти з огляду на спільний європейський інтерес. Вони були заручниками національних інтересів і заклякли в шоці.

Фінансові ринки заспокоїло тоді одне єдине речення, за допомогою якого голова Центрального європейського банку симулював фіскальний суверенітет, якого він аж ніяк не мав. Адже як і раніше саме центральні банки країн-членів ЄС є останньою інстанцією відповідальності за кредити.

Щоправда, Європейський суд не зміг підтвердити цю компетенцію на підставі Договорів ЄС, проте наслідком його рішення стала можливість Центрального європейського банку з деякими застереженнями виконувати роль кредитора в останній інстанції.

Результат грецьких виборів є вотумом проти принизливих злиднів

Суд схвалив не цілком конституційну акцію порятунку, а Конституційний суд Німеччини дотримуватиметься, либонь, цього рішення зі звичними ескалаціями.

Існує спокуса сказати, що хоча й гаранти права Європейських договорів не мають прямо його ламати, але все-таки гнути, щоби час від часу виправляти небезпечні наслідки тієї помилкової конструкції валютного союзу, яку, – що протягом багатьох років постійно доводили юристи, політологи та економісти, – можна усунути лише за допомогою реформи інституцій.

Справа, що постійно рухається між Карлсруе та Люксембурґом[1], унаочнює прогалину, яку заповнив Центральний європейський банк на шляху термінової допомоги. Але брак фіскального суверенітету є лише одним з багатьох вразливих місць. Валютний союз залишатиметься нестабільним доти, доки його не доповнять банківським, фіскальним та економічним союзом. Якщо ж ми не хочемо відверто проголосити демократію декорацією, це передбачає перетворення валютного союзу на політичний союз.

Ті драматичні події 2012 року пояснюють, чому Маріо Драґі пливе проти млявої течії короткозорої, ба навіть бездумної політики. Після зміни уряду в Греції він відразу зробив заяву: «Ми потребуємо квантового стрибка в питанні інституційного узгодження… Ми маємо відійти від системи реґулювання для національної економічної політики, натомість надати більше суверенітету спільним інституціям». Навіть якщо такої заяви годі було чекати від колишнього банкіра Ґолдман-Сакс, але він хотів би бачити зв’язок цієї запізнілої інституційної реформи разом із «більшою демократичною звітністю».

Це слова людини, яка збагнула, що колотнечі за зачиненими дверима між головами урядів, які думають лише про свого національного виборця, не достатньо, щоби досягнути потрібних фіскальних, економічних і соціально-політичних рішень. Сьогодні, через три місяці, Центральний європейський банк знову готовий купляти час за допомогою термінових кредитів для нездатних до дій урядів.

Ми знову перебуваємо в кризі, позаяк для Федеральної канцлерки Німеччини вже у травні 2010 року інтереси інвесторів були важливішими за скасування боргів задля модернізації грецької економіки. Тепер можна побачити слабке місце іншого інституційного недоліку.

Результат грецьких виборів є вотумом нації, яка панівною більшістю чинить опір так само принизливим, як і гнітючим соціальним злидням, до яких призводить нав’язана країні політика заощадження. Сам вотум не можна кривовитлумачити: населення відкидає продовження політики, провал якої воно виразно відчуло на власному тілі. Грецький уряд, наділений цією демократичною леґітимацією, намагається домогтися зміни політики в Єврозоні.

При цьому в Брюселі грецький уряд стикається з представниками інших 18 урядів, які виправдовують свою відмову стриманим посиланням на їхній власний демократичний мандат. Можна пригадати ті перші зустрічі, коли зухвалі на вигляд новачки у піднесеному настрої свого тріумфу в присутності депутатів, що були почасти патерналістсько-поблажливими, почасти досвідчено заперечували, вдалися до гротескного обміну ударами: обидві сторони мов папуги вихвалялися тим, що їх уповноважив власний «народ».

Мимовільна комічність їхнього одностайного мислення в категоріях національної держави неперевершено унаочнила європейській громадськості те, чого справді бракує, – фокуса на спільному політичному формуванні волі громадян стосовно значних й далекосяжних змін в серцевинній Європі.

Але запону над цим інституційним недоліком досі насправді не зірвано. Грецькі вибори встромили палиці в колеса Брюселя, тому що в цьому випадку самі громадяни ухвалили рішення щодо політичної альтернативи Європи, яка для них є негайною справою.

Десь-інде урядовці ухвалюють такі рішення технократично між собою та не обтяжують свою національну громадськість неспокійними темами. Пошук компромісу в Брюселі буксує, либонь, тому, що обидві сторони пояснюють безплідність перемов хибною поведінкою своїх партнерів, а не хибною конструкцією процесу та інституцій.

Авжеж, по суті йдеться про вперте наполягання на політиці заощадження, яка переважно зазнає критики не лише в міжнародній науці, а й в Греції призводить до варварських витрат та доведено зазнала тут поразки. Але в основі конфлікту, коли одна сторона хоче змінити цю політику, тоді як інша взагалі вперто відмовляється вступати в політичні перемови, дається взнаки глибше схована асиметрія.

Слід прояснити обурливість, ба навіть скандальність цієї відмови: компроміс зазнає невдачі не через кілька мільярдів більше чи менше, навіть не через ті чи інші зобов’язання, а лише через грецьку вимогу дати можливість нового початку економіці та визискуваному корумпованими елітами населенню за допомогою скасування боргів або еквівалентного вреґулювання, приміром, залежного від зростання економіки мораторію на борги.

Замість цього позикодавці наполягають на визнанні боргу, який грецька економіка ніколи не зможе сплатити. Прикметною є очевидність неминучості скасування боргу – раніше чи пізніше. Отже, кредитори навмисно наполягають на формальному визнанні фактично нестерпного боргового тягаря.

Донедавна вони наполягали на буквально фантастичній вимозі первинного профіциту в більш ніж чотири відсотки. Щоправда, ця вимога була скорочена до все ще нереалістичної вимоги в один відсоток, проте дотепер згода, від якої залежить доля ЄС, зазнає невдачі через вимогу кредиторів зберігати позірність.

В Афінах не бачать розумної спроби сформувати коаліцію

Природна річ, для «країн-донорів» існують політичні мотиви для збереження цієї позірності, яка дозволяє короткостроково відтермінувати неприємне рішення. Вони, наприклад, страшаться ефекту доміно в інших «країнах-позичальницях», а Анґела Меркель не впевнена у власній більшості в Бундестазі. Але хибну політику в світлі її контрпродуктивних наслідків треба так чи інакше переглядати. З іншого боку, провину за патову ситуацію також не можна скидати лише на одну сторону.

Я не беруся судити, чи підвалини тактичних дій грецького уряду закладає продумана стратегія, і що в них можна пояснити політичними примусами, а що недосвідченістю й некомпетентністю кадрів. Про поширені практики та суспільні структури, що протистоять можливим реформам, я недостатньо поінформований.

 Як не є, очевидно те, що Вітельсбахи[2] не побудували держави, яка добре функціонує. Хай там як, такі складні обставини не можуть пояснити, чому грецький уряд заважає навіть своїм симпатикам побачити лінію в його хаотичній поведінці. Не видно жодної розумної спроби сформувати коаліцію. Невідомо, чи ліві націоналісти не дотримуються етноцентричного уявлення про солідарність, а перебування в Єврозоні здійснюють лише з міркувань доцільності, чи їхня перспектива все-таки сягає за межі національної держави.

Вимоги скасування боргів як генерал-басу його перемов не вистачає, щоби  викликати в протилежної сторони принаймні впевненість в інакшості нового уряду, який діятиме енергійніше та відповідальніше за клієнталістські уряди, які він замінив.

Ципрас і Сіріза могли б розробити програму реформ лівого уряду та цим самим «викрити» своїх партнерів з перемов у Брюселі та Берліні. Амартія Сен ще минулого місяця порівняв запроваджену німецьким федеральним урядом політику заощадження із ліками, що містять токсичну суміш з антибіотика й щурячої отрути.

Лівий уряд міг би цілком в сенсі слів лауреата Нобелівської премії з економіки вдатися до кейнсіанського розшарування Меркелевих ліків і відкинути всі неоліберальні вимоги. Але водночас цей уряд мав би довести правдоподібність свого наміру здійснити потрібну модернізацію держави та економіки, компенсацію збитків, побороти корупцію та ухиляння від сплати податків тощо.

Замість цього грецький уряд захопився моралізуванням – blame game, яке німецький уряд за даних обставин перетворив на свою перевагу, з новою німецькою непохитністю різко відкинувши цілком виправдане прохання Греції в поміркованому завершенні перемов у форматі два плюс чотири.

Слабка позиція грецького уряду нічого не змінює в скандалі, який полягає в тім, що політики з Брюселя та Берліна відмовилися розглядати своїх колег з Афін як політиків. Хоча й вони виглядають як політики, проте дозволяють говорити з ними лише в їхній економічній ролі як кредиторів. Це перетворення на зомбі має той сенс, щоби надати відтягнутому банкрутству держави видимості неполітичного, приватно-правового процесу, що підлягає оскарженню в суді.

Адже в такому разі легко заперечити політичну співвідповідальність. Наша преса глузує з акту перейменування Тройки. Далебі, він схожий на магічну дію. Але в цьому виявляється леґітимне бажання побачити за масками кредиторів обличчя політиків. Адже лише як політики вони можуть звітувати за невдачу, яка далася взнаки в масово змарнованих життєвих шансах, безробітті, хворобах, соціальних злиднях і безнадії.

Скандалом у скандалі є впертість

До своїх сумнівних акцій порятунку Анґела Меркель відпочатково залучила Міжнародний валютний фонд. МВФ відповідальний за дисфункції міжнародної системи фінансів. Як терапевт він піклується про її стабільність, а тому діє в спільних інтересах вкладників, особливо ж інституційних інвесторів.

Європейські інституції, як члени Тройки, зливаються з цим дієвцем, так що політики, мірою їхнього виконання цієї функції, можуть повернутися до ролі безсторонніх посередників, що діють чітко в межах правил.

Це розчинення політики в узгодженні з вимогами ринку може пояснити безсоромність, з якою представники німецького федерального уряду – всі без винятку високоморальні люди – заперечують їхню політичну співвідповідальність за жахливі соціальні наслідки, з якими вони все-таки змирилися як неформальні лідери в Європейські раді після запровадження неоліберальної програми заощадження.

Скандалом у скандалі є впертість, з якою німецький уряд сприймає свою керівну роль. Поштовхом до економічного зростання, який її досі підживлює, Німеччина завдячує кмітливості націй-кредиторів, які згідно з Лондонською угодою 1953 року скасували приблизно половину її боргів.

Але йдеться не про моральну компромітацію, а про політичне осердя: політичні еліти в Європі більше не мають права ховатися від своїх виборців і самотужки уникати альтернатив, до яких нас підштовхує політично недовершений валютний союз. Громадяни ЄС, а не банки мають казати останнє слово в доленосних європейських питаннях.

Постдемократичному присиплянню громадськості також сприяє перетворення преси на обслуговувальну журналістику, яка пліч-о-пліч із політичним класом піклується про добре самопочуття клієнтів.

Про автора: Юрґен Габермас (нар. 1929 р., Дюсельдорф) – видатний сучасний німецький філософ, автор теорії комунікативного діяння, викладеної в низці книжок, що набули міжнародного розголосу та перекладені приблизно сорока мовами. Свої ключові ідеї Габермас виклав у таких книжках:  «Пізнання та інтерес» (Erkenntnis und Interesse, 1968), «Теорія комунікативного діяння» (Theorie des kommunikativen Handelns, 1981),«Фактичність і значущість» (Faktizität und Geltung, 1998).

[1]У Карлсруе розташований Конституційний суд ФРН, а у Люксембурзі – Європейський суд. – Прим. перекладача.

[2]Королівська династія Вітельсбахів справила вирішальний вплив на баварську державність. – Прим. перекладача.



загрузка...

Читайте також

Коментарі