Уряд і промисловість: олігархічна безвихідь на тлі централізації

Уряд і промисловість: олігархічна безвихідь на тлі централізації

Першої неділі нового, 2016-го, року – 3 січня – у традиційній програмі «10 хвилин із прем’єр-міністром» Арсеній Яценюк заявив, що Україна за 22 місяці здійснила реформи, які сусідня Польща проводила 10 років – і вони дали змогу польській економіці стати однією з найсильніших економік Європи. Шкода, що прем’єр не назвав жодної такої реформи, у перспективі здатної наблизити добробут народу України до рівня життя в тій же Польщі.

Forbes продовжує публікацію серії матеріалів, присвячених реформам, які українська влада могла, але не провела 2015 року. Про стан справ в енергетиці та фінансовому секторі можна прочитати в попередніх матеріалах. У цій статті мова піде про промисловість.

Ніякої державної політики щодо промисловості в Україні ніколи не існувало, навіть коли працювало ціле Міністерство промислової політики. Фахівців-стратегів, готових ранжувати галузі промисловості за ступенем важливості, залученості трудових ресурсів, наповнення бюджету, стратегічного значення для країни чи регіону, на політичному та економічному горизонті України теж давно не спостерігається.

Хоча саме такі люди, як правило, беруть на себе відповідальність визначати, яку галузь відпустити у вільне плавання в повне розпорядження світового ринку, з якою держава має працювати за гнучкою схемою пільг і підтримки, а яку – жорстко контролювати. Сьогодні майже 70% економіки країни контролюють олігархи, для яких держоргани стали просто обслуговувальними організаціями. Або конкурентами.

Усі спроби держави отримати платежі та податки, що належать до бюджету, зазнають краху. Бізнес пручається, закон про трансферне ціноутворення не працює. Основну частину валюти і далі виводять із країни через офшорні схеми. Замість того щоб повністю розкрити і зробити прозорими механізми ціноутворення на послуги державних монополістів, чиновники просто підвищують тарифи. У ручному режимі йде і повернення ПДВ, часто його використовують для шантажу того чи іншого підприємства.

Дотепер залишається неврегульованою проблема переплати податку на прибуток. ДФС не спромоглася провести ревізію цих нарахувань, тому підприємствам доводиться звертатися до судів. Іноді навіть тих, що містяться на окупованих територіях Донбасу, як, наприклад, ПАТ «Азовмаш» із Маріуполя. Держава залишила сам-на-сам із кредиторами підприємства, які свого часу брали кредити під держгарантії. Там дуже різні ситуації, але Мін’юст міг би надати посильну допомогу, тому що сьогодні ці підприємства потрібні Україні, зокрема і як підприємства військової сфери – той же «АвтоКрАЗ» чи Харківський тракторний завод. Замість цього держчиновники поводяться, як ті ж олігархи, яких вони звинувачують у всіх гріхах.

Бізнес пручається, закон про трансферне ціноутворення не працює. Основну частину валюти і далі виводять із країни через офшорні схеми. Замість того щоб повністю розкрити і зробити прозорими механізми ціноутворення на послуги державних монополістів, чиновники просто підвищують тарифи

Згідно з підрахунками Міжнародної антикорупційної організації Transparency International, значна частина корупційних дій припадає на сферу держзакупівель і управління держпідприємствами, через що Україна щороку втрачає з держбюджету до $12 млрд. І, за словами колишнього координатора проекту USAID Джоша Коена, під час свого візиту до Києва на початку грудня 2015 року віце-президент США Джо Байден відкритим текстом заявив президенту Петрові Порошенку, що в того залишився останній шанс почати реальну боротьбу з корупцією.

Вічні граблі

Фактично американці назвали першочергові реформи, які давно мала зробити нова влада: прозорі держзакупівлі та мінімізація кількості держпідприємств. Держзакупівлі – це окрема велика проблема, сьогодні ж зупинімося на реальному секторі економіки. У країні налічується близько 3000 держпідприємств, з яких тільки 100 можуть конкурувати в нинішніх реаліях. Бич усіх держпідприємств, особливо монополістів – велика кількість фірм-прокладок, що займаються постачанням ресурсів і реалізацією продукції.

Класичним прикладом держпідприємства в Україні є НАК «Нафтогаз України», яка 10 років працювала виключно через посередників – «Ітера», Eural Trans Gas, «РосУкрЕнерго». Але скільки б галузеві міністри й очільники НАК не розповідали, що в посередників газ дешевший, ніж на вільному ринку, завжди виявлялося, що Україна тільки збільшує перед ними борги. Ситуація почала змінюватися, коли компанія перейшла на прямі поставки. Чи зробила влада якісь висновки?

У листопаді 2015 року стало відомо, що єдиний в Україні видобувач і переробник уранової руди – Східний ГЗК – уже кілька років купує казахстанський урановий концентрат в австрійської компанії Steuermann Investitions – und Handelsgesellschaft mbH, замість того щоб купувати сировину безпосередньо у Степногірського гірничо-хімічного комбінату.

Виробнича ситуація зрозуміла: ГЗК не вистачає своєї сировини для повного завантаження потужностей з перероблення, і він змушений довантажувати їх покупною. А директор ГЗК Олександр Сорокін почав публічно запевняти, що купувати в «австрійців» дуже вигідно. Після цього народний депутат Сергій Лещенко виклав у мережу документи, що показують зв’язок австрійської фірми з головою комітету Верховної ради з питань ядерної промисловості Миколою Мартиненком.

За останній рік Forbes розбирався у низці цікавих історій щодо уранової й атомної галузі. Ще у квітні 2015 року, після того як НАЕК «Енергоатом» підписав із французькою компанією Areva контракт на перероблення урану для виробництва палива Westinghouse, президента НАЕК Юрія Недашковського запросили в НКРЕКП. Голова комісії, 25-річний Дмитро Вовк, тоді активно зацікавився тарифоутворенням на електроенергію АЕС, зокрема паливною складовою. І чомусь почав висловлювати думки, супроводжуючи їх малюнками, про те, що треба б оптимізувати закупівлі ядерного палива.

На аркуші з’явилися схеми, надзвичайно схожі на ті, які Недашковський міг бачити понад 15 років тому, коли паливо на українські АЕС постачала фірма «Брінкфорд», що належала народним депутатам Миколі Мартиненку та Давидові Жванії. Але звідки про них дізнався «молодий прогресивний» менеджер Вовк – незрозуміло. Втім, після того як голова комісії з’ясував, що все паливо НАЕК купує тільки безпосередньо, у нього згас інтерес до тарифоутворення.

Демчишин категорично наполягає на одному варіанті: передати «Енергоатом» у підпорядкування менеджменту «Ядерного палива», який фактично не має стосунку до атомної генерації, зате вирізняється високим рівнем кооперації та залежності від «Росатому»

Зате в міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина з’явилася свіжа ідея створити єдину державну ядерну компанію, що здійснює весь цикл – від видобутку урану до видання електроенергії з АЕС. Він навіть організовував закриті тематичні зустрічі та наради. Але знайшлася одна проблема, якої на сьогодні не може бути розв’язано.

Атомними станціями управляє НАЕК «Енергоатом» із мільярдними оборотами, а Східний ГЗК входить до держконцерну «Ядерне паливо», який за вісім років свого існування не зміг зробити нічого і сьогодні є майже банкрутом. Демчишин категорично наполягає на одному варіанті: передати «Енергоатом» у підпорядкування менеджменту «Ядерного палива», який фактично не має стосунку до атомної генерації, зате вирізняється високим рівнем кооперації та залежності від «Росатому».

Не треба плодити монстрів

Яку роль у задумі створення ще одного державного монстра відіграє Микола Мартиненко, Forbes не береться судити. Але разом із фірмою-прокладкою на Східному ГЗК виявлено ще одну австрійську фірму-прокладку, тепер уже в титановій галузі – Bollwerk Finanzierungs – und Industrie management AG, де теж простежується зв’язок із Мартиненком. Ця фірма реалізовує продукцію Об’єднаної гірничо-хімічної корпорації, куди входять Вільногірський та Іршанський титанові ГЗК. 2014 року їх з показною пишністю відібрали в олігарха Дмитра Фірташа.

Набирає обертів і скандал із газовою прокладкою Antra, теж австрійською, яка за давальницькою схемою взялася постачати газ на Одеський припортовий завод (ОПЗ), а потім самостійно реалізовувати його продукцію. Сьогодні ситуацією на ОПЗ займається Одеська прокуратура. Уже з’ясувалося, що за останній рік держава в особі ФДМ призначила туди наглядову раду і низку менеджерів, які не мають досвіду роботи в хімічній промисловості.

З їхньої подачі завод взяв в Ощадбанку кредит на 5 млрд гривень для закупівлі газу саме в НАК «Нафтогаз України», а потім заплатив за ним 700 млн гривень відсотків. У вересні компанія уклала давальницький контракт з австрійською фірмою Antra, що має українське коріння. Губернатор Одеської області Міхеїл Саакашвілі оцінив втрати заводу в $90 млн на рік. Але менеджери і тут запевняють, що контракт дуже вигідний. Наприкінці грудня Миколу Мартиненка викликали в Антикорупційне бюро на бесіду, але колишній нардеп встиг залишити Україну і поки що не повертався.

Ще одна утопічна ідея уряду – створити єдину державну компанію з видобування бурштину. Під цю ідею восени Мінекології навіть закінчило всі судові тяжби щододержкомпанії «Укрбурштин», які тривали 10 років, і повернуло кредиторам усі її борги. Але далі ідеї справа не пішла. Зате МВС щотижня дає зведення про перехоплення вантажів незаконно добутого бурштину на кілька мільйонів гривень. Що відбувається потім із цим бурштином, жодне з відомств не повідомляє.

Збитки 100 найбільших держпідприємств 2014 року становили майже 117 млрд гривень. У другому півріччі 2015-го темпи спаду промислового виробництва дещо знизилися, але все одно, за підрахунками МЕРТ, збитки держпідприємств із топ-100 залишаться на рівні 100 млрд гривень

Водночас у парламенті вже понад рік лежить закон про старательську діяльність, який дав би змогу організувати артілі й вивести видобуток бурштину з-під кримінального даху. Уряду просто треба визнати, що видобуток бурштину – виключно регіональний бізнес. Оборот держкомпанії $10–15 млн на рік не зробить погоди в держбюджеті, зате ці гроші допоможуть забезпечити роботою жителів Рівненської та Житомирської областей, тим паче що нічого іншого держава запропонувати їм не може. І гроші, які сьогодні численні старателі й огранувальники платять «ментам і есбеушникам» як відкати, могли б піти до бюджетів областей.

Днями Арсеній Яценюк висловив сподівання, що вже 2016 року вітчизняна економіка покаже зростання 2%. І це при тому що два попередні роки ВВП України тільки знижувався: на 6,8% – 2014 року і на близько 12% – за підсумками 2015-го. Збитки 100 найбільших держпідприємств 2014 року становили майже 117 млрд гривень. У другому півріччі 2015 року темпи спаду промислового виробництва дещо знизилися, але все одно, за підрахунками МЕРТ, збитки держпідприємств із топ-100 залишаться на рівні 100 млрд гривень.

Другий рік міністр економіки і розвитку торгівлі Айварас Абромавічус не може розпочати велику приватизацію, «діамантом» якої має стати ОПЗ. Парламентарії блокують її, відмовляючись скасувати норму, за якою спочатку необхідно продати 5–10% пакету акцій підприємства на біржі, а потім – контрольний пакет на аукціоні. А поки що вся робота уряду спрямована на посилення контролю над економікою та її централізацію. Чи зміниться щось 2016 року, чи українці й далі ставатимуть свідками скандальних викриттів, невідомо, залишається тільки чекати.

Олігархія відмирає

У всьому світі потужними лобістами у формуванні промислової політики держав є галузеві асоціації. В Україні таких понад 30, їхній перелік можна побачити на сайті Федерації роботодавців України. Інша річ, що майже 80% із них просто ерзац-обкладинки на чолі з зіц-головами. Forbes доводилося стикатися з тим, що ці керівники не знають, скільки підприємств входить до асоціації, а також жодних деталей щодо роботи цих підприємств.

Але є й позитивні приклади. Найпотужнішу організацію мають металурги – «Металургпром» не просто об’єднує всі метзаводи і суміжні підприємства, він веде докладну статистику, відстежує світові тенденції, готує фінансові звіти та прогнози, постійно намагається вести діалог з урядом і пояснювати позицію металургів.

Дуже активні також асоціації феросплавників, трубників. Остання їхня позиція – протест проти підвищення вантажних тарифів на залізничні перевезення. Вони публічно виклали свої аргументи, що їм буде простіше зупинити виробництво, ніж користуватися послугами «Укрзалізниці».

Чи готовий уряд розмовляти з ними? Так, галузеві асоціації залежні від олігархів, які володіють підприємствами. Але в будь-якому разі їм доведеться домовлятися. Наприклад, Україні необхідно майже повністю створювати свій військовий флот. А чи погодиться олігарх Новинський, активний парафіянин московського патріархату і шанувальник ідей «русского міра», щоб на суднобудівних заводах Миколаєва та Херсона, якими він володіє, створювали зброю під час неоголошеної війни між Україною і Росією? Активну позицію в цьому питанні могла б зайняти Асоціація кораблебудівників.

Олігархи вже не такі всесильні, як були ще кілька років тому. Навесні 2014 року, коли Ахметов закликав місцеве населення, яке повірило в багаторічну пропаганду «Донбас усіх годує», протистояти «російській весні», вони його просто проігнорували. Донецькі підприємства пасивно «гуділи», на шахтах «Свердловантрацит» і «Ровенькиантрацит» і «гудіти» відмовилися. Сьогодні Ахметов намагається «ментально» повернути собі «свій Донбас».

Влітку, коли Міненерго брало під контроль «Укртранснафту» і на кілька днів зупинило прокачування нафти зі свердловин на Кременчуцький НПЗ, групі «Приват» довелося везти в Полтавську область «професійних мітингувальників». Працівники нафтових промислів і самого заводу вирішили збоку спостерігати за тим, що відбувається.

У сьогоднішній ситуації українські олігархи могли б виступити локомотивами реформ та інтенсивного розвитку вітчизняної промисловості, тому що світ уже стоїть на порозі нової промислової революції. Вітчизняні бізнесмени, на жаль, не можуть домовитися між собою

Із квітня 2015-го було зупинено роботу азотних підприємств Group DF Дмитра Фірташа. Ostchem заборгувала компанії «Газ України» майже 3 млрд гривень за газ, спожитий своїми хімічними заводами – «Рівнеазот» і «Черкасиазот». Частина боргів утворилася ще до придбання підприємств, але олігарх обіцяв погасити їх, потім через суди почав відмовлятися від своїх обіцянок. Після арешту газу в ПСГ і зупинення підприємств Фірташ пішов на переговори. НАК «Нафтогаз України» підписала з компанією «мирову», частину боргів уже виплачено, а борги сєверодонецького «Азоту» і горлівського «Стиролу» буде погашено після припинення бойових дій. У Рівному та Черкасах заводи можуть запустити вже найближчим часом, тим більше що складається дуже хороша світова кон’юнктура на азотні добрива.

У принципі в сьогоднішній ситуації українські олігархи могли б виступити локомотивами реформ та інтенсивного розвитку вітчизняної промисловості, тому що світ уже стоїть на порозі нової промислової революції. Вітчизняні бізнесмени, на жаль, не можуть домовитися між собою. Очікувалося, що вони проведуть зустріч ще навесні 2014 року, об’єднаються і вироблять єдину стратегію захисту свого бізнесу, що в кінцевому підсумку стало б і серйозною частиною захисту всієї країни.

Цього не сталося. Та вони й досі не можуть домовитися. Анонсована Сергієм Тарутою зустріч олігархів наприкінці 2015 року закінчилася нічим. Наші власники «заводів, газет, пароплавів» не зуміли «народити» навіть спільної заяви. А отже, вони мало чим відрізняються від чиновників. Залишається чекати на закордонних «волонтерів», які наведуть лад у нашій промисловості.



загрузка...

Читайте також

Коментарі