Путін і німці: німецькі телевізійники зруйнували міф російського лідера

Путін і німці: німецькі телевізійники зруйнували міф російського лідера

Не минуло і кількох днів після показу центральним німецьким каналом ZDF документального фільму «Людина влади – Путін», як зі всіх пропагандистських рупорів Росії полилися помиї на авторів програми.

«Великолепный образчик дурной информационный войны. А на экране — фальшак, дешевое игровое кино вместо документального и много вранья. Жаль немцев», – заявив штатний пропагандист Путіна Дмітрій Кісєльов у своїй недільній програмі «Вести». Натомість російський політик-вигнанець Альфред Кох написав на сторінці у соціальних мережах, що в прайм-тайм показали просто «зубодробильний» фільм про Путіна, і що цим вдалося дезавуювати всю роботу путінської пропаганди. Що ж викликало таку дратівливу реакцію в одних і захоплення у інших? Для цього нам доведеться безпосередньо звернутися до фільму.

«Він не залишить Кремль живим»

Зручно вмостившись перед екраном телевізора і перемкнувши його на канал ZDF, я налаштувався на перегляд традиційно поміркованого до Владіміра Путіна німецького медіапродукту. Приблизно так само зробили ще два мільйони німців, котрі віддали перевагу не перегляду футбольного матчу, а документальному кіно. Це я до того, що кремлівські пропагандисти поспішили заявити, що фільм провалився і німці не захотіли його дивитися. Два мільйони розумних людей все ж таки переглянули цю напрочуд цікаву кінодокументалістику.

А там було що дивитися. Чи не вперше ловив себе на думці: чи справді цей фільм зняли німці? Але присутність у списку режисерів та експертів особисто мені знайомого Дітмара Шумана та фейсбучного друга Бориса Райтшустера однозначно вказувала, що з німецькою журналістикою сталося диво. Я довго спостерігав за вайлуватими піруетами німецьких медійників у ритуальних танцях навколо висвітлення російської та української проблематики. Траплялися такі програми і на ARD, і на тому ж ZDF, що нерви просто не витримували від брехні Putinfersteherʼів (тих, що розуміють Путіна) і доводилося вимикати телевізор. А тут просто життєдайний дощ на висушену спекою землю.

Але до справи. Фільм складається з кількох блоків. Наскрізною лінією фільму є спроба скласти психологічний портрет Путіна на тлі подій. Простежити його шлях від приходу до влади через підрив житлових будинків у Москві й агресивну риторику щодо Чечні, аж до військової анексії Криму, розвʼязання війни на Донбасі й участі в ній російських військових, а також воєнної кампанії в Сирії. Не оминули у фільмі й таких важливих моментів, як газовий шантаж Росією Європи, фінансування ультраправих рухів та партій для посилення позицій євроскептиків і загалом розхитування Європейського Союзу. Не менш переконливою виглядає розповідь про роботу російської пропагандистської машини. Розкриваються механізми роботи майже повністю підпорядкованих Путіну медіа. Стверджується, що своїм непомірно високим рейтингом всередині країни Путін має завдячувати тотальній пропаганді. І що дуже важливо для західного глядача, розповідається про пропагандистську роботу Russia Today та справжньої «фабрики» інтернет-тролів.

За словами основного експерта фільму Бориса Райтшустера, цей фільм – справжня віха на німецькому телебаченні. Для українського глядача, напевно, мало що з продемонстрованого стане несподіванкою, але в такому тоні і в такому світлі Путіна у західних медіа показали вперше. Вперше у західному документальному фільмі сказали, що для Путіна влада – понад усе. Встановлення авторитарного режиму, репресії і вбивство яскравих опозиціонерів, знищення незалежних ЗМІ, колосальне порушення міжнародного права й анексія Криму, як і участь у військових операціях в Сирії – все це дії заради концентрації та утримання влади. Американсько-російська письменниця і журналістка Маша Ґессен так прямо і заявляє: «Ми маємо президента, який переслідує одну мету – залишитися при владі». Її думку яскраво продовжує Борис Райтшустер, який каже, що Путін бере приклад із Наполеона, але не хоче закінчити, як французький імператор. Він боїться втратити владу , а тому не може піти у відставку, бо нема того, хто гарантував би йому потім безпеку. Гарантував би, що він не потрапить у в’язницю, що не втратить своїх багатств.«Він не залишить Кремль живим», – резюмує Борис Райтшустер.

Он уважать себя заставил…

Уже на початку фільму мова заходить про різні механізми і методики, які Путін та його кліка застосовують для того, щоб досягти своєї мети. Такою метою Путін вважає повернення Росії до статусу наддержави. Робити цього, розбудовуючи економіку держави, яка зараз на 90% залежить від експорту енергоносіїв, він не хоче. Проте за свої імперські та націоналістичні амбіції готовий заплатити високу економічну ціну – навіть падіння добробуту громадян.

Путін не стратег – він тактик, так вважає російський експерт Бєлковський. Він часто провокує, щоб виявити реакцію оточуючих на свої дії, а тоді ухвалює рішення. Важко сказати, коли ці рішення приймаються особисто, а коли виходять від кліки. Яка, до речі, складається виключно з чоловіків, котрі належать до так званого Петербурзького клубу і на половину походять із радянських спецслужб. Всі вони за час правління Путіна стали казково багатими.

Цим людям байдуже до добробуту громадян, вони просто одержимі ідеєю величі держави. А це в їхньому розумінні означає, що Росію має боятися увесь світ. Боїться – значить поважає. Вони справді вважають розвал СРСР не закономірністю, а трагедією, спричиненою підлою, підривною роботою Заходу. Вони не думають, що Радянський Союз завалився сам, а що вони тоді програли Заходу. А отже, потрібен реванш. Їм здається, що якщо не тільки брякати зброєю, але й застосовувати її негайно проти «ворогів», то Росія поверне собі славу могутньої держави.

Для повернення величі держави у путінському розумінні цього поняття згодилися всі методи. Навіть ті, які людині зі здоровою психікою здаються ірраціональними. Поставивши під державний (тобто свій) контроль нафту і газ, Путін перетворив їх на справжню зброю. Коли 2006 року Росія перекрила постачання газу Україні, то більшість невдоволених голосів лунали не на адресу справжнього винуватця, а на адресу України. Це був перший приклад газового шантажу, а точніше газової війни. Здавалося б, як можна так ризикувати, коли основні надходження в бюджет країни – від продажу газу і нафти? Адже такий шантаж міг підштовхнути світ до пошуків нових ринків чи принаймні до диверсифікації закупівель? Той, хто бавився у цю гру, не міг не розуміти, що така тактика може завдати нищівного удару по економіці самої Росії. Але така логіка – не для Путіна. Для нього важить тільки факт, що країни Балтії на той момент були на 100% залежними від російського газу, Німеччина – на 38%, Франція – на 23%, Австрія – на 60%, Болгарія – на 100%, Словаччина – на 63% і Польща – на 54%.

Путінський газовий шантаж та відверта військова агресія змусили західні країни вдатися  до солідарних дій проти Росії. Результатом таких дій стало падіння цін на енергоносії, що на практиці для Росії означає недоотримання 100-200 мільярдів доларів.

В агресивних діях Путіна і його кліки проти решти світу експерт Борис Райтшустер вбачає багато психологічних причин. За його словами, Путін вважає себе реінкарнацією Івана Грозного та Петра Великого. Він знову хоче потрапити на світову сцену, діяти на одному рівні з американцями. Його виступи демонструють: ми знову сильні. І це якийсь час діє. Після терористичних актів у Парижі президент Олланд шукає партнерів, і Путін йому обіцяє потужну підтримку. Критика Путіна з цього моменту стає тихішою. Певний час навіть не згадується, що участь російських військових у Сирії – це не так боротьба з тероризмом, як підтримка диктаторського режиму Башара Асада.

Описуючи цю ситуацію, Борис Райтшустер експресивно заявляє: «Мені дивно, що в боротьбі з убивцями 130 французів у Парижі ми звертаємося по допомогу до того, хто несе головну відповідальність за 8 тисяч вбитих в Україні і підтримує людину, яка відповідальна за 100 тисяч вбитих в Сирії. Ми звертаємося до того, хто три роки підливав оливу в конфлікт, а тепер ми звертаємося до нього, як до пожежника. І це свідчить про наївність західних лідерів, яких Путін використовує». Але проходить час, і дивна сила знову множить на нуль черговий задум Кремля.

Поле битви – Європа, поле битви – Україна

У всього є свої причини, своя передісторія. Автори фільму вважають, що Путін нагуляв апетит після безкарності за воєнну анексію української суверенної території – Криму.  Окупувавши Крим, Путін відкрито брехав, що там не було російських військ, що все це виключно волевиявлення місцевих громадян. Захід застосував санкції, але далі не пішов, мовчав. Не було різкої реакції навіть після того, як Путін у фільмі «Крым. Дорога домой» офіційно визнав військову окупацію українського півострова. Здавалося б, Росія грубо порушила міжнародне законодавство, змінила кордони повоєнної Європи, розпалила вогонь війни на європейському континенті, і нічого?

Заслуга цього німецького фільму полягає ще й у тому, що вперше в західній документалістиці показано реальну картину війни на території України. Авторам фільму вдалося зібрати думки найкращих експертів. Генерал, головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі Філ Брідлав робить у фільмі важкі закиди в бік Росії. Він заявляє, що у все, що відбувається на Донбасі, мачає пальці Росія: від вищих командирів і аж донизу. Лондонський дослідницький інститут склав перелік російських підрозділів та стверджує про 42 тисячі російських військових, які воюють на Донбасі. Експерт Ігор Сутягін стверджує, що після майже цілковитого розгрому збройних формуань донбаських сепаратистів у серпні 2014 року військові лави були більшою мірою поповнені кадровими російськими військовими. До того ж сучасне російське озброєння, танки та інша техніка, які ніколи не продавалися за межі Росії, «дивним» чином опинилися на озброєнні у сепаратистів.

Крига скресла?

Появу на державному німецькому телеканалі фільму, який розвінчує міф Путіна як яскравого і динамічного лідера в сучасній політиці годі переоцінити. Згідно з дослідженням Інституту Allensbach, приблизно 20% німців схвалюють діяльність Путіна. Це результат діяльності значною мірою російської пропаганди та її західних клевретів. У фільмі ґрунтовно описується функціонування створеної 2005 року пропагандистської Russia Today. На зустрічі зі співробітниками RT Путін відкрито заявив, що треба розбити монополію англо-саксонських ЗМІ. І для свого пропагандистського дітища Путіну нічого не шкода. За словами авторів фільму, бюджет каналу становить 1,4 млрд доларів. Тому й не дивно, що така дорога і рафінована пропаганда європейськими мовами знайшла своїх споживачів.

Також серед великого німецького бізнесу немало таких, що хотіли б негайного скасування санкцій проти Росії. Немало пропутінських лобістів і серед німецьких журналістів та інтелектуалів. За словами того ж Райтшустера, раніше пробитися з критикою Путіна на центральні німецькі канали було майже неможливо. Що ж сталося?

Терпець увірвався. І вже на переговорах про асоційоване членство України в Євросоюзі на чергові виверти російської сторони пролунало різке: «Кінець грі!». Європа і світ мають сказати «досить» Росії з її імперськими амбіціями та постійною брехнею. Ми стоїмо на порозі великих змін. Санкції проти Росії продовжено ще на півроку, ціна на нафту стрімко падає, російським банкам ніхто не дасть кредиту навіть на обслуговування кредитних ставок. Єдине, що стримувало і досі діє як стримуючий чинник, це наявність у Росії ядерної зброї, брязкання якою дедалі частіше чути із російського боку. Але цієї страшилки вже явно недостатньо, щоб зупинити об’єктивну оцінку політики Росії та особисто Путіна.

Цей фільм, сподіваюся, – перша ластівка у західному телепросторі. Він став справжньою несподіванкою для російських пропагандистів. Першим забило памороки Дмітрію Кісєльову, і він заявив, що це все брехня і фальсифікації. Російські спецслужби миттєво розшукали хлопця Ігоря, який виступив свідком у німецькому фільмі. Він заявляв перед німецькими тележурналістами, що приїхав з Калінінграда, щоб підзаробити на Донбасі. Що там воює 20-30 тисяч професійних російських військових. А вже в Кісєльова переляканий Юрій Лабискін (так насправді звати хлопця) заявляв, що він брехав за гроші. Що німецький журналіст заплатив йому 50 тисяч рублів, що фактично чотири дні вчив його, що сказати на камеру.

Після брехливої програми Кісєльова, яка так нічого і не заперечила по суті, представники німецького каналу ZDF заявили, що у них є достатньо знятого відеоматеріалу, щоб відкинути будь-які закиди російської сторони. І я їм вірю. Вірю тому, що 2012 року два дні працював з тим самим Дітмаром Шуманом, якого звинувачують росіяни, і давав йому інтерв’ю до фільму «Ліга мільярдерів». Мене ще тоді вразило, як ретельно працює цей журналіст. Після запису інтерв’ю я підписав щонайменше три документи. Одним я передавав право знімальній групі використовувати у фільмі все сказане мною. Другим підписом погодився на використання мого зображення, а третім – мого голосу у фільмі. І ще один нюанс: мені тоді здалося, що Дітмар Шуман має завелику симпатію до Росії… Тепер він – ворог Росії і Путіна.

І на завершення. Борис Райтшустер після показу фільму дав кілька інтерв’ю. Він сказав, що вже на другій хвилині трансляції на сайт каналу ZDF налетіли російські тролі. І паскудною німецькою мовою почали обливати брудом канал та авторів фільму. А він на свою адресу отримав неймовірну кількість «листів ненависті», написаних, як правило, поганою німецькою. Що ж, у «лжевелетня» Путіна, як його називає Райтшустер, німецька вимова також паскудна, бо відчувається сильний російський акцент. А це означає, що крига скресла, і при наближенні «лжевелетень» перетворюється на озлобленого карлика з ядерним дубцем.

автор: Василь Расевич, джерело: Zaxid.net



загрузка...

Читайте також

Коментарі