Режим очікування: чи наблизилася Україна до європейських політичних цінностей

Режим очікування: чи наблизилася Україна до європейських політичних цінностей

Рівно два роки тому, 1 грудня 2013 року, спочатку мирний Євромайдан переріс у жорстке протистояння активістів і влади, ставши точкою неповернення в ланцюжку всім відомих подій. Після розгону студентів спецпідрозділами міліції країна «прокинулася знаменитою», а протести переросли з громадянського руху молодих романтиків «за Європу» в революцію «проти Януковича». Але сьогодні доводиться констатувати, що за останні два роки більшість громадян України так і не відповіли самі собі на ключові питання і не надали революційним гаслам форму зваженої політичної дії, багато в чому розгубивши дорогоцінний час для системних змін у країні (дивіться фотогалерею Forbes).

«Скажіть мені, що будувати, і я побудую», − сказав якось із трибуни Верховної Ради другий президент пострадянської України Леонід Кучма − сам того не бажаючи, задавши тренд розвитку української політики на довгі роки вперед. У 2014 році, коли весь політично активний клас українського суспільства виходив на Майдан, здавалося, що країна нарешті знайшла відповідь на питання «що будувати?».

Ідея активної і беззастережної інтеграції з Європою здавалася більшості саме тим базисом, на якому можна будувати нову країну. Але через два роки після революції Україна навряд чи наблизилася до своєї заповітної мрії. І виною тому не тільки події на південному сході і все те, що країна пережила за цей час, скільки те, що Україна так і не вирішила системні проблеми своєї державності.

Гетьманство по-українськи

Кожен новий президент в Україні сприймався суспільством не інакше як гетьман, і обрання Петра Порошенка мало що змінило в цьому відношенні. Саме Майдан багато в чому став ліфтом на найвищий поверх політичної влади для Петра Олексійовича. І безглуздо заперечувати, що саме з його обранням українці пов’язували надії на швидкі й ефективні зміни в країні.

Взявши курс на об’єднання з Європою і позбувшись ненависного Януковича, українці вибрали менеджера, обмеженого, між іншим, конституційною реформою, яка повернула Україні парламентсько-президентську (поширену в більшості країн ЄС) форму правління. Але за старою доброю традицією стали сподіватися на Порошенка як на нового гетьмана, тим самим так і не навчившись ставитися до політиків як до найнятих управлінців, а не до панів.

А Петро Порошенко, очевидно, відчув булаву в руках. Можливо, саме тому сьогодні в Україні зберігся очевидний вплив президента на прокуратуру (паралелі між Віктором Шокіним і Віктором Пшонкою не проводив хіба що лінивий), а в Раду президент приходить не як до паралельної гілки влади, а як до підлеглих, які в чомусь завинили.

Створена президентом партія «БПП-Солідарність» багато в чому продовжує традиції Партії регіонів, а вже традиційні інтерв’ю президента топовим журналістам викликають недвозначні асоціації з «посиденьками» в Межигір’ї під парасольками.

Той факт, що у відповідь на явно заготовлену вимогу президента просунутися в розслідуванні злочинів під час Майдану, прокуратура показово заметушилася, зайвий раз підтверджує − публічні звіти до визначних дат як були, так і залишилися на порядку денному в можновладців.

Разом з тим, в експертному середовищі активність Петра Порошенка трактують інакше. «Повноваження президента сьогодні набагато більш обмежені, ніж у період Януковича. Але Порошенко − не Ющенко. Тоді був сильний прем’єр і слабкий президент. Сьогодні ситуація інша. І викликана вона, в першу чергу, активністю та ініціативністю самого Порошенка», − пояснює Forbes політичний стиль ПорошенкаВолодимир Фесенко, директор Центру політичних досліджень «Пента». За логікою, парламентська коаліція має працювати з прем’єром, але в того не складаються стосунки з більшістю, й ініціативу на себе бере президент. «Так було, наприклад, із безвізовими законами: хтось мав зробити цю роботу, і роль Порошенка була більш ніж конструктивною. Тому говорити про якусь узурпацію влади некоректно», − вважає експерт.

З Володимиром Фесенком можна погодитися з тієї точки зору, що всі дії президента сьогодні виграють на тлі відвертих невдач прем’єра. Але сьогоднішні публічні скандали у владі свідчать про явний намір знизити вплив таких людей Яценюка, якМикола Мартиненко, тим самим остаточно потіснивши позиції прем’єра. Можливо, вже найближчим часом це призведе до відставки Яценюка і дострокових парламентських виборів, і тоді у країни з’явиться можливість поспостерігати за змінами риторики президента, якщо він зуміє поставити на чолі Кабміну «свого» прем’єр-міністра.

При цьому затягування президентом виконання своєї передвиборчої обіцянки щодо продажу бізнес-активів − що, відзначимо, слабко підігрівається пресою − вельми показово консервує таку ключову проблему української влади, як зрощення бізнесу і політики.

Біг із перешкодами

Якщо у внутрішній політиці говорити про системність реформ явно зарано, то в зовнішній за два роки все ж вдалося досягти відносного прогресу. Набуття чинності Угоди про зону вільної торгівлі з 1 січня 2016 року, яка і стала формальною причиною початку Євромайдану, можна вважати першим кроком на шляху до ЄС. «Це, безумовно, перемога, що відкриває можливості для українських виробників, − погоджується політолог Олександр Палій. − Але варто розуміти, що ефект від безмитної торгівлі проявиться не відразу. Для того щоб скористатися всіма преференціями зони вільної торгівлі, потрібно провести комплексну модернізацію виробництва для підвищення конкурентоздатності наших товарів. Тому поки що це лише крок у правильному напрямку, але не більше».

Враховуючи те, що європейці цілком резонно захищають свій ринок квотами, говорити про різкий сплеск експорту в ЄС (найбільше по українському експортеру б’ють обмеження на продаж продукції АПК) передчасно. А ось те, що відкриття економічних кордонів стане справжнім іспитом для вітчизняних виробників на європейськість − факт.

Поки що ж очевидно, що великі компанії, як і раніше, вважають за краще розвивати сировинні напрямки бізнесу, а в умовах кризи економити на оплаті праці, частка якої в собівартості українських товарів як була мізерною два роки тому, такою і залишилася. І це ще одна системна проблема України, яку, судячи з економічного порядку денного, країна не надто й намагається вирішувати.

Що ж стосується відчутних результатів, то справжнім проривом могло б стати прийняття безвізового режиму між Україною і ЄС, і до цього українська влада дійсно наблизилася. «Для того, щоб заохотити Україну і залишити її на євроінтеграційному шляху, ЄС вже мало просто давати гроші. Потрібні більш конкретні кроки. Лібералізація візового режиму могла б стати подібним жестом з боку Європи. Назвати точну дату складно. Швидше за все, українцям спочатку нададуть так званий транзитний безвізовий період на 90 днів. За такою схемою свого часу йшла Болгарія», − каже Олександр Палій, додаючи, що якщо це станеться, то відкриє серйозні можливості і перед малим бізнесом, і перед простими українцями.

З іншого боку, враховуючи ту ситуацію, яка сьогодні склалася в ЄС із мігрантами з Сирії, бути впевненим у настільки оптимістичному сценарії для України досить складно.

Українці ставлять неправильне питання: «Коли Європа нам дасть безвізовий режим?». Однак без активних дій з боку українського уряду вона його не дасть ніколи. Навряд чи країні, в якій середня заробітна плата вже впала нижче 130 євро, з великим ентузіазмом відкриють вільний в’їзд у європейські країни.

Країна парадоксів

Соціально-економічні ризики за останні два роки проявилися більш ніж чітко. Це іпадіння курсу національної валюти, і багатовідсоткова інфляція, і підвищення комунальних та інших тарифів. Економісти ще наприкінці 2013-го попереджали: слідом за політичною нестабільністю прийде й економічна.

Мали рацію і ті, хто говорив, що немає успішних реформ без непопулярних заходів. З чим маємо справу − з політичним волюнтаризмом чи своєрідним тетчеризмом у виконанні Яценюка, судити поки що зарано. У будь-якому разі, суспільство, за логікою, мала б накрити хвиля соціального розчарування і зростання протестних настроїв. Але соціологи цього, як не дивно, не фіксують. «Подивіться, скільки людей прийшло на тарифний Майдан. Люди не готові мітингувати, бо не бачать альтернативи. Майдани створює лише активна меншість, але й цього сьогодні немає. При цьому найбільше людей дратує, що не виконано дві ключові вимоги Майдану − боротьба з корупцією та притягнення до відповідальності тих, хто розстрілював активістів. А зроблено в цьому напрямку вкрай мало», − ділиться своєю думкою з Forbes Ірина Бекешкіна, директор Фонду «Демократичні ініціативи».

У суспільстві все частіше назріває питання: «Чи буде третій Майдан?». І воно теж − некоректне. Справа в тому, що соціологами, за словами Бекешкіної, помічено цікавий парадокс: українці готові відстоювати європейський вектор, результати виборів, цінності та свободу, але вкрай рідко виступають на захист своїх соціально-економічних прав. А в Європі навпаки − саме соціально-економічна повістка задає тон політиці.



загрузка...

Читайте також

Коментарі