З нагоди 25 листопада – Міжнародного дня боротьби з насильством, спрямованим проти жінок, – інтерв’ю з директоркою департаменту експертизи, моніторингу та законотворчої діяльності Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда Україна» Катериною Бороздіною.

Вступне слово Тамари Марценюк

1993 року було ухвалено Декларацію ООН про викорінення насильства, спрямованого проти жінок 1. У статті 1 подано визначення насильства проти жінок: «довільний акт насильства, скоєний на підставі статевої ознаки, який спричиняє або може спричинити фізичний, статевий чи психологічний збиток або страждання жінкам, а також загрози скоєння таких актів, примусове чи довільне позбавлення свободи або особистого життя».

Важлива ознака насильства щодо жінок або гендерного насильства – що це радше так зване невуличне насильство, тобто, жертва може знати нападника. І справді, зґвалтування досить часто скоюють не невідомі жертві чоловіки, а її знайомі. Тобто, проблема в тому, що це саме той тип насильства, якого остерігаються найменше, адже ми звикли вважати, що «наш дім – це наша фортеця», що в приватній сфері, у сім’ї ми можемо почуватися захищеними.

Ще з 1991 року 25 листопада світова спільнота відзначає як Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства проти жінок 2. Крім того, цей день – початок щорічної міжнародної кампанії «16 днів проти гендерного насильства», яка завершується 10 грудня – у Міжнародний день прав людини. Аби висвітлити проблему гендерного насильства в сучасній Україні, ми вирішили поспілкуватися з директоркою департаменту експертизи, моніторингу та законотворчої діяльності Катериною Бороздіною.

Дар’я Попова: Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда Україна» відомий тим, що активно працює з питаннями насильства проти жінок. Питання гендерного насильства є досить непростими для громадського активізму. Як змінилася Ваша робота порівно з 1990-ми роками, коли ви починали працювати в Україні? Що Вам вдалося змінити найбільше? А з чим і досі доводиться мати справу?

Катерина Бороздіна: Нині зріс рівень обізнаності людей порівняно з тим, яким він був 10-15 років тому, коли ми тільки починали свою діяльність. Обізнаність зросла і завдяки роботі нашої гарячої лінії. Люди телефонують та намагаються дізнатися, як себе захистити в ситуації гендерної дискримінації, торгівлі людьми або насильства в сім’ї. З часів, коли «Ла Страда» лиш починала тут працювати, в Україні дуже змінилася законодавча база, у тому числі завдяки експертам, які працюють у центрі «Ла Страда». Ми лобіюємо дуже багато питань, які поліпшують ситуацію з захистом для більшості жінок, бо питання дискримінації й насильства найчастіше стосуються саме жінок, хоча чоловіки теж можуть потерпати від цього.

Д. П.: Яка ситуація наразі зі скаргами щодо насильства у сім’ї? Чимало потерпілих жінок стверджують, що навіть коли вони повідомляють про сімейне насильство органам державної влади, їхні скарги не сприймають серйозно. «Ла Страда» відома тим, що координує Національну «гарячу лінію» з запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та ґендерній дискримінації. Що Ви можете сказати про випадки насильства в сім’ї – які наразі тенденції порівняно з минулими роками?

К. Б.: Більше ніж половина дзвінків на гарячу лінію – це звернення по консультації, що робити у випадку насильства, або вже після насильства. Із кожним роком кількість дзвінків на гарячу лінію зростає. Тобто, якщо минулого року було понад 7 тисяч звернень, зараз за півроку їх уже маємо майже 6 тисяч. Незалежно від загальної кількості, більшість дзвінків стосується домашнього насильства. Іноді люди скаржаться на дії представників органів внутрішніх справ, особливо в сільській місцевості, де на виклик можуть приїхати за тиждень або два. Але тепер в Україні триває реформа органів внутрішніх справ. 7 листопада набув чинності новий закон про поліцію. Ми плекаємо великі сподівання, що будуть серйозні зрушення в роботі поліціянтів. Експерти «Ла Стради» навчали нових поліцейських, які тепер їздять по Києву.

Д. П.: Яка роль органів державної влади у вирішенні проблеми насильства в сім’ї? Чи вдається їм впоратися? Що робить і чого не робить держава задля вирішення проблеми насильства проти жінок?

К. Б.: З 2001 року в Україні функціонує закон про запобігання насильству в сім’ї. Те, що він є – це дуже добре, але він стосується дуже вузького кола осіб, тобто сім’ї. Порядки взаємодії в нас існують: прописано, що робить міліція (тепер уже поліція), соціальні служби та державні організації, дотичні до вирішення цих питань. Але написане на папері не завжди спрацьовує в житті. Це пов’язано з тим, що питання насильства було актуальним для України завжди, але на перші щаблі його не виносили ніколи. Нині триває активна робота і представників центральних органів влади, і неурядових, і міжнародних організацій-експертів, спрямована на ратифікацію в Україні Стамбульської Конвенції № 210. Вона стосується захисту жінок від гендерно зумовленого насильства. З ухваленням цієї конвенції та нових законодавчих актів ми сподіваємося докорінної зміни ситуації в країні. Наразі заплановано ухвалення закону про запобігання домашньому насильству. Його опрацьовано, зокрема, у центрі «Ла Страда» та спрямовано від Міністерства соціальної політики на погодження до інших центральних органів виконавчої влади. Тому ми сподіваємося, що вже наступного року матимемо нове законодавство в сфері протидії домашньому насильству. У проекті цього закону передбачено впровадження нового для України терміну – гендерно зумовлене насильство. Нині насильство в сім’ї поділяють на 4 підкатегорії – фізичне, сексуальне, психологічне та економічне. Поняття гендерно зумовленого насильства в нас застосовують у соціологічних питаннях, але в законодавчій сфері його немає. І саме завдяки цьому закону воно там з’явиться.

Д. П.: Чи вплинув, на Вашу думку, військовий конфлікті в Україні на проблематику гендерного насильства? Якщо так, то яким чином?

К. Б.: Так, звичайно, ми можемо відкрито говорити про те, що проведення антитерористичної операції впливає на прояви насильства. Але продемонструвати конкретні факти нам важко, тому що на державному рівні не збирається така статистика. Жінки, які потерпіли від гендерно зумовленого насильства, переїжджали з зони АТО на безпечні території. Ми розуміємо, що це стосувалося сексуального насильства щодо найуразливіших категорій – це жінки, дівчата. Багато хто з них будуть соромитися, не знаючи, куди звертатися, будуть самостійно переживати цю біду. Статистики, яка б виокремлювала людей, потерпілих від насильства в зоні АТО, наразі немає. Міжнародні організації, моніторингові місії можуть говорити на цю тему, але ці цифри неофіційні. Навіть нам на гарячу лінію телефонували жінки, котрі казали, що або живуть у зоні АТО, або переїхали, і саме під час цього потерпіли від сексуального насильства. Наша гаряча лінія конфіденційна, тому жінка може не казати, звідки вона, отже, насправді дзвінків могло бути й більше.

Наразі дуже актуальними є програми реабілітації для українських військових, котрі брали участь у бойових діях. Чоловіки, які півроку або більше воювали на сході країни, повертаючись до своїх сімей, виявляють велику агресію. Навіть якщо до цього не було жодних випадків насильства, тепер воно проявляється – спрямоване проти дружини та дітей. Програми реабілітації в Україні досі точкові. Державної програми реабілітації учасників АТО наразі немає. Переважно цим займаються неурядові організації. Звичайно, їхня робота залежить від того, де ця організація розташована. Але можемо говорити, що за рік матимемо великий спалах домашнього насильства.

Д. П.: Як Ви вважаєте, чи є зв’язок між проблемою бідності, тяжкими економічними умовами – і проблемою насильства у сім’ї? Про що свідчать статистика й дослідження?

К. Б.: Так, звичайно. Якщо чоловік втрачає роботу, то спочатку він починає випивати потрошку, потім не може знайти роботу, це все накладається одне на одне. Може, в кращому випадку, до фізичного насильства не дійти, але про психологічне ми можемо говорити на 100%. Наприклад, якщо родина з кількома дітьми живе в сільській місцевості, то втрата роботи та, відповідно, засобів до існування неминуче викликає агресію. Не можна сказати, що насильства більше в сільській місцевості – проблема актуальна й для міста. Але в селі не кожна жінка буде заявляти в поліцію, хоча б тому, що відділок аж у районному центрі, і не кожна туди поїде. Також, на жаль, і досі побутують стереотипи: якщо в сім’ї сталося насильство, то це не насильство, а «сімейні негаразди». І жінки самі для себе так вважають – «б’є, значить, любить», як є таке прислів’я в нас.

Д. П.: 2001 року було ухвалено Закон України «Про запобігання насильству в сім’ї» – перший серед колишніх радянських республік спеціальний законодавчий акт, який спонукав до боротьби з побутовим насильством. Пізніше було додано низку поправок до цього закону. Які, на Вашу думку, найбільші проблеми з виконанням цього закону в Україні наразі?

К. Б.: Брак кризових центрів для жертв насильства в Україні, зокрема центрів у Донецькій та Луганських областях. Центри в Донецьку й Луганську опинилися під окупацією. Є певні області, де взагалі не було таких кризових центрів. У цій ситуації ті, хто працюють над запобіганням насильству чи над допомогою жертвам насильства, не здатні забезпечити перше правило – безпеку, тобто, жінці, тим паче якщо вона з дитиною, просто нікуди йти, навіть якщо вона наважується покинути кривдника. Як би вона не хотіла розірвати це коло, зробити щось, щоб кривдника було покарано, – їй просто нікуди йти. Центр «Ла Страда», розуміючи цю ситуацію, нещодавно звернувся до всіх голів областей, у яких немає таких кризових центрів. Було наведено реальну статистику за областями, яка підтверджувала, що необхідно розглянути питання щодо створення кризового центру в регіоні.

Д. П.: У 2010 році розпорядженням Кабінету Міністрів України було затверджено план заходів для проведення Національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 року 3. Як Ви можете оцінити цю кампанію? Чи ефективна вона? Чи набула розголосу в суспільстві? Чи залучено Вашу організацію до неї?

            К. Б.: Дуже добре, що кожного року за традицією ми приділяємо увагу методам ненасильницької поведінки, згадуємо про те, що ми – цивілізовані люди й маємо боротися з насильством. На жаль, ця програма завершується, але Міністерство соціальної політики працює над новою програмою. До нас уже зверталися по допомогу в роботі над її створенням. Дуже активно долучаються всі експерти, зокрема зі «Ла Стради», до опрацювання нових нормативно-правових актів. Цей план заходів має бути іншим, відмінним від попереднього. 5 років тому було актуально провести 16 днів проти гендерно зумовленого насильства. Тоді цього було досить. Нині треба дивитися ширше й бачити глибше. Цей план заходів має передбачати створення кризових центрів, створення нових послуг для потерпілих від насильства, зокрема в зоні АТО.

Д. П.: На Ваш погляд, кого слід найбільшою мірою залучати до боротьби з гендерним насильством? Чи важливо залучати чоловіків? Наприклад, у США та деяких інших країнах діють різноманітні чоловічі організації, які працюють із питаннями насильства проти дівчат і жінок. Яка ситуація в Україні у цій сфері? Організації якого типу в нас найбільш активні?

К. Б.: Переважно питання насильства порушують жінки. Так склалося, що жінки займаються питанням захисту, захищаючи і своїх дітей, і себе. Для прикладу скажу, що минулого тижня ми проводили тренінги в Маріуполі з працівниками поліції щодо питань гендерно зумовленого насильства. Звичайно, ми розуміємо, що від такого насильства можуть потерпати й чоловіки. Поліціянти справді зазначили, що чоловіки інколи, дуже рідко, але таки просять про допомогу. Та вони можуть звернутися до відділку, розповісти – але далі не йдуть. Вони кажуть: «Я – чоловік, як же я буду розповідати, що мене жінка побила». Це теж стереотип. Як свідчать європейські та міжнародні практики, дуже добре, коли є фахівці, котрі надають послуги жертвам насильства. Жінці простіше говорити з жінкою, чоловікові простіше говорити з чоловіком. Тому в закладах, які працюють із гендерно зумовленим насильством, працюють фахівці різної статі. У державних структурах 75% працівників – жінки. А чоловіки – це виключно керівники. Вони не працюють безпосередньо з жертвами насильства, тому наразі, на жаль, у нас важко дотримуватися цього принципу.

Д. П.: Чи плануєте Ви заходи на 25 листопада і на «16 днів проти гендерного насильства» цього, 2015 року?

К. Б.: Звичайно. Ми, вже традиційно, спільно з Міністерством соціальної політики, Міністерством внутрішніх справ, уповноваженим Верховної Ради з прав людини та Уповноваженим Президента України з прав дитини, проводимо консультування на наших гарячих національних лініях. Фахівці структур, які я назвала, приходять до нас. Ми анонсуємо час, коли наші абоненти зможуть звернутися по консультацію до представників вищих урядових щаблів. Крім цього, ми завжди проводимо лекційну роботу в школах, тобто, ми намагаємося формувати патерни поведінки в дітей та показати їм неприпустимість насилля. У нас є велика національна тренерська мережа. Майже в кожному регіоні є тренери, які долучаються до цієї акції. Вони проводять профілактично-превентивну роботу в школах. Лекції, залежно від віку дітей, можуть проходити в ігровому варіанті. Ці ігри показують, наскільки неприйнятним є насилля в соціумі.

Д. П.: Як Ви вважаєте, що слід зробити передусім, якщо людина зазнає насильства в сім’ї? Як діяти й до кого звертатися?

К. Б.: Якщо жертва хоче покарати кривдника та готова робити певні кроки, насамперед їй слід звернутися до працівників поліції за номером 102. Є жінки, котрі не готові доводити до судового розгляду цю справу, а потребують лише психологічної та соціальної підтримки. У такому випадку вони можуть звернутися до центру соціальної служби сім’ї та дітей, які є в кожному районі та місті, або до неурядових організацій за місцем мешкання. Що ж до дітей, які потерпіли від насильства або загрози насильства, то навіть якщо дитина була просто свідком насильства, її вважають потерпілою. Для таких випадків є служба в справах дітей. Система державних закладів у нас дуже розгалужена, і в кожному районі та місті є куди звертатися. Питання в тому, чи фахово нададуть допомогу, тому що тільки зараз починаються навчання спеціалістів, тренінги для них.

Також можна звертатися на Національну дитячу «гарячу» лінію (0 800 500 225 або 772 з мобільного) та Національну «гарячу» лінію для запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та ґендерній дискримінації (0 800 500 335 або 386 з мобільного).

Стамбульська конвенція, яку ми маємо ратифікувати, буде вимагати відповідного навчання по всій Україні. Важливим ресурсом є наші національні гарячі лінії: і національна дитяча гаряча лінія, і лінія з питань запобігання домашньому насильству. Люди конфіденційно можуть отримати психологічну, правову та інформаційну допомогу. Якщо людина не знає, куди звертатися, вона може зателефонувати нам на гарячу лінію, і ми надамо їй алгоритм дій: починаючи від звернення й далі. Психолог також може надати допомогу на гарячій лінії. Можна розмовляти, поки потерпіла не скаже, що далі вона може впоратися самостійно. Наші юристи можуть допомогти скласти позов до суду, якщо права людини було порушено. Це вже представництво в суді й так далі. Центр «Ла Страда» може надавати дуже широкий комплекс послуг потерпілим. Але в більшості випадків допомога буде залежати від того, чи звернеться потерпіла до органів державної влади.

Д. П.: Чи є статистика або дані про те, як насильство впливає на дітей?

К. Б.: Звичайно, цифри є. Нещодавно було проведено кілька досліджень у межах реалізації проекту Ради Європи. Ми брали участь у підготовці проекту до реалізації. Це дослідження є у вільному доступі в Інтернеті. Якщо дитина бачить насильство, вона напевно буде повторювати таку поведінку в своєму дорослому житті. Якщо дитина або зазнала насильства, або просто його бачила, це 100% відобразиться на її подальшому житті в психологічному, соціальному й будь-якому іншому плані.

авторки: , , джерело: Спільне, ГЕНДЕРНЕ НАСИЛЬСТВО В УКРАЇНІ: інтерв’ю з експерткою Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда Україна»



загрузка...

Читайте також

Коментарі