«Я психологічно перевантажена почутим і побаченим», — латвійська депутатка Неллі Кляйнберга в інтерв’ю DW про підготовку доповіді для Ради Європи щодо ситуації колишніх полонених під час конфлікту на сході України.

Долею людей, які пройшли через полон під час війни на сході Україні, зацікавилась Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ). Нині в Україні перебуває з візитом доповідачка ПАРЄ з цього питання латвійська депутатка Неллі Кляйнберга. Вона відвідає не лише Київ, але також побуває на сході України, зокрема, в Сєверодонецьку. Зібрані нею матеріали та факти ляжуть в основу доповіді, яку планується винести не розгляд ПАРЄ в червні наступного року. В інтерв’ю DW Неллі Кляйнберга поділилась своїми першими враженнями від побаченого в Україні.

DW: Пані Кляйнберга, з яких зустрічей ви почали збирати факти для своєї доповіді?

Неллі Кляйнберга: У Києві я зустрічалася з представниками неурядових організацій і отримала від них багато цікавої і корисної інформації. Спілкувалася з представниками ОБСЄ і Червоного Хреста, і вислухала їхнє бачення щодо проблеми полонених. Підхід цих організацій, я сказала б, дещо обережний. Але найемоційнішою була зустріч з двома хлопцями, які побували у полоні проросійських сепаратистів. Я була вражена, коли дізналася від них, що після того, як їх було звільнено, держава фактично кинула їх напризволяще. Один з хлопців за освітою — лікар, проте всі документи, які це підтверджують, залишилися на території, яка перебуває під контролем бойовиків. Отже він не може знайти роботу за спеціальністю. Це лише маленький нюанс, а їх — дуже багато, і це не може не хвилювати. Я психологічно перевантажена почутим і побаченим в Києві. Мушу визнати: коли я бралася за роботу над цим звітом, то не уявляла, скільки тонкощів і деталей має проблема полонених.

А в чому, на ваш погляд, повинна виявлятися турбота держави про колишніх полонених?

Цим людям необхідна психологічна реабілітація, соціальна допомога у вирішенні побутових питань, статус від держави, яку вони захищали. Не менш важливо для них є підтримка та визнання суспільства. Щоправда, Україна вже створила центр сприяння обміну полоненими. Це важливий, але тільки перший крок. Держава зобов’язана допомогти цим людям. А після моїх зустрічей у Києві у мене склалося враження, що вони нікому непотрібні. Ці люди пройшли крізь пекло, їхнє життя врятовано, але воно для них зупинилося. Один хлопець сказав мені: краще було б повернутися назад у полон, бо там ти знав, хто твій ворог і з ким треба воювати. А тут він не знає, до кого звертатися по допомогу, бо всі його прохання залишилися без відповіді, хоча від дня його звільнення вже минув рік.

У вашому звіті говоритиметься і про цивільних осіб, і про військових, які побували в полоні?

Так. Крім того, не лише тих, хто бореться на стороні України, а й тих, хто підтримує проросійські сили в Донецькій і Луганській областях. Цих полонених небагато, але вони є. Адже я як доповідач ПАРЄ оцінюю ситуацію з нейтральної точки зору.

Чи можна говорити про військовополонених, якщо війна, яка триває в Україні, офіційно неоголошена?

Міжнародна термінологія у таких ситуаціях використовує поняття як «місцевий конфлікт» чи «сепаратистські заворушення». Проте є вагомі докази, що люди, які воюють на Донбасі, — військо, яке веде воєнні дії. Тому, гадаю, ми можемо використовувати термін «військовополонені».

Пані Кляйнберга, чи матимете Ви можливість зустрітися з людьми, які перебували у полоні збройних сил України чи поїхати на неконтрольовані українським урядом території, щоб побачити, де і в яких умовах бойовики утримували українських бійців?

Такої можливості я, звичайно, не матиму. Я перебуватиму приблизно в 60 кілометрах від зони конфлікту. Проте я гадаю, що за розповідями очевидців я отримаю більш-менш реальну картину. Для мене важко уявити, як у 21 столітті, коли права людини є наріжним каменем у діяльності чи не всіх міжнародних організацій, людей беруть в полон, утримуючи їх довгий час навіть не в тюрмах, а в підвалах, гаражах, приміщеннях і умовах, які абсолютно не пристосовані для людського існування?! Процес обміну полоненими — дуже важливий, але не менш важливо продовжувати шукати тих людей, які вважаються безвісти зниклими. Адже є ймовірність, що вони живі. А за цим терміном «безвісти зниклий» стоїть конкретна людина, яка має родину і близьких.

Чи згадуватимете Ви у своєму звіті про Надію Савченко, Олега Сенцова та інших українських активістів, які незаконно увязнені російською владою?

Так, їхні імена будуть у моїй доповіді. На засіданні міграційного комітету ПАРЄ я озвучила своє бажання відвідати Надію Савченко та Олега Сенцова у російській тюрмі. Але не думаю, що російська влада надасть мені можливість зустрітися з ними, оскільки делегація РФ у ПАРЄ фактично припинила свою співпрацю з асамблеєю.

Чи є маєте Ви дані, скільки людей побувало в полоні внаслідок конфлікту в Україні?

Поки що я не можу їх оголосили, бо дані, які мали ми, і ті, які надали нам українські неурядові організації, відрізняються. Але у доповіді я наведу уточнену й узгоджену статистику. Я дуже сподіваюся, що моя доповідь не стане ще одним черговим звітом, який так і залишиться на папері. Після почутого і побаченого в Україні я думаю, як нам не забути про цих людей і як їм допомогти. Тим більше їх не так багато. Їх не тисячі, як думали спочатку. І держава повинна допомогти такій невеликій кількості людей у вирішенні їхніх повсякденних потреб і проблем.

джерело: www.dw.com



загрузка...

Читайте також

Коментарі