Революція Гідності все ще не завершена, — експерт

Революція Гідності все ще не завершена, — експерт

Про це пише Сергій Дацюк в статті «Революція Гідності – два роки після початку».

Революція Гідності все ще не завершена. Але два роки після її початку дозволяють говорити про її здобутки і потенції.

Революція Гідності все ще є стихійною. Це означає, що жодна партія в Україні не представила якої-небудь програми революції. Отже можемо констатувати – ця революція є загальногромадянською, вона не політизована і не зведена до партійної приналежності.

Це означає, що ми маємо справу з принципово новою суб’єктністю – суб’єктністю сучасних мережевих комунікативних засобів, де формуються концептуальні бачення, програмуються ті чи інші дії, які водночас мають слабке політичне вираження.

Ніхто не знає, і я також, добре чи погано. Але суть стихії революції Гідності дає їй суттєву перевагу: вона досі продовжується, вона досі несподівана, вона здатна дивувати всіх – і громадян і владу.

Свого часу Велику Французьку революцію і Революцію в Росії 1917-го року розглядали як декілька революцій. Це характерно для будь-яких революцій, які виходять за межі однієї країни і принципово міняють світ.

Українська революція Гідності має всі ознаки світової революції, але вона ще не стала світовою революцією, бо її інновації все ще розробляються, готуються, запроваджуються.

Отже, революція 2013-2015 років в Україні це кілька пов’язаних між собою революцій. Давайте розглянемо їх.

1) Геополітична революція (зміна геополітичної орієнтації України) – євромайдан.

Це революція в переорієнтації країни – громадян та влади – з Росії на Європу. Водночас за цим стоїть дуже неприємна річ. Українська політична та бізнесова еліта не набули геополітичної суб’єктності. Хартланд пробудився, але не зміг сформуватися як геополітична окремішність.

Зміна геополітичної орієнтації України буквально означає наступне – українська еліта передає повноваження по управлінню державою від Росії до Європи, щоб і далі продовжувати робити те, в чому вона історично компетентна: збагачувати себе і свої клани. Українська еліта все ще не готова взяти відповідальність на себе. Зовнішнє управління, яке до 2014-2015 років походило з Росії, тепер походитиме з Європи.

Перші кроки європейських лідерів у так званому «мінському процесі» показали Україні, що Європа буде переслідувати лише свої інтереси, жертвуючи інтересами України. Тобто точно так само, як до цього робила Росія.

В цьому сенсі Україна здобуде геополітичну суб’єктність лише тоді, коли сформує Пояс Безпеки, Дієвий Хартланд, Балто-Чорноморську Вісь, Інтермаріум. До такого формування геополітична революція буде незавершеною.

2) Антиколоніальна революція (спроба політико-економічної та культурної емансипації від Росії).

Антиколоніальна революція здійснена лише частково, оскільки економіка України все ще лишається залежною від Росії. Але українська політична еліта взяла курс на емансипацію економіки від Росії. Водночас український бізнес дуже слабко розриває стосунки з Росією. Зацікавленість російськими грошами переважає антиколоніальні патріотичні мотивації українського бізнесу.

Окрім того, багато українських науковців, особливо гуманітаріїв, не вважають за потрібне вести дискурсивну війну проти російського імперського дискурсу. Дискурсивна війна ще не стала основою антиколоніальних студій. Та й власне антиколоніальні студії все ще не стали учбовою практикою в українських вишах.

Лише послідовна антиколоніальна робота може змінити дискурс, інституційні практики і бізнесові уподобання, що все ще залежні від орієнтації на імперську Росію.

3) Антиолігархічна революція (запуск процесу деолігархізації країни).

Ця революція фактично саботована українською політичною елітою при вимушеній (економічна криза) пасивності середнього та дрібного бізнесу України на фоні постійного громадського тиску.

Президент, Парламент і правоохоронна система працює на захист наявної олігархічної структури в країні. Єдиним союзником громадянського суспільства у справі деолігархізації є війна. Але війна це слабкий і непевний союзник. Олігархи швидко пристосувалися і до війни. Більше того, вони навіть заробляють на цій війні, причому держава навіть не опирається цьому.

Згадаємо німецьку цитату (вперше написано в «Quarterly Reviewer», потім це зацитував Даннінг, а потім це потрапило до «Капіталу» Маркса): «Капітал боїться відсутності прибутку або занадто маленькою прибутку, як природа боїться порожнечі. Але раз є в наявності достатній прибуток, капітал стає сміливим. Забезпечте 10 відсотків, і капітал згоден на будь-яке застосування, при 20 відсотках він стає жвавим, при 50 відсотках готовий зламати собі голову, при 100 відсотках він зневажає всі людські закони, при 300 відсотках немає такого злочину, на який він не ризикнув би, хоча б під страхом шибениці».

Олігархи в Україні мали і більше 300% прибутку, відтак ні війна, ні втрата території країною, ні втрата частини бізнесу нічому їх не навчили. Тим більше, що безліч кримінальних справ, які є на всіх основних олігархів, не можуть бути ані розслідувані, ані передані до суду, бо немає політичної волі Президента, який уклав з олігархами консенсус, і немає правосуддя, яку було б здатне це здійснити.

Деолігархізація описана мною в роботі «Глибинна причина вибіркового правосуддя та як її подолати»: 1) послідовне скасування монополій зусиллями Антимонопольного Комітету; 2) послідовне відстоювання інтересів держави на підприємствах з тією чи іншою часткою державної власності; 3) повернення грошів з оффшорів – маєш власність в Україні, плати податки в Україні; 4) розслідування структури кожного тарифу і встановлення тарифів, які виключають монополізм та бюджетне розкрадання; 5) скасування пільгового безвідновного використання олігархами інфраструктур, перехід до бюджетування інфраструктур; 6) і лише в останню чергу – блокування політичного впливу олігарха, тобто поступова зміна структури його активів до такого стану, щоб він не міг суттєво впливати на політику (заборона на одночасне володіння промисловими активами та: ЗМІ, експертними інститутами, фондами і т.д., які дозволяють прямо чи убічно впливати на політику).

Лише громадянський тиск і послідовна деолігархізація можуть завершити антиолігархічну революцію.

4) Національна революція (активний прояв діяльної національної самосвідомості, яка відмежовується від інших типів об’єднавчої самосвідомості).

Ця революція мала цікавий наслідок – зменшення ролі етнічно-національного і навіть політично-національного на користь суспільно-громадянського.

Національна енергетика була значним чином інвестована у громадянську енергетику. Нація в ході революції стала розумітися домінуючим чином як суспільство, а не як держава чи державні інститути. Відтак фокус уваги національного змістився.

Більше того, етнічно-національне в ході революції почало виглядати як архаїчне. Громадьско-національне чи суспільно-національне почало витісняти етнічно-національне в мережевій комунікації.

Політичні сили, орієнтовані на етнічно-національний контекст, отримали в революції поразку і відійшли від політичної влади.

Але найголовніше, що війна (АТО) 2014-2015 років в Україні призвела не тільки до широких контактів, але і до спільних дій українських націоналістів з націоналістами інших націй та громадськими активістами своєї країни, які є орієнтованими на громадський контекст, а не на національний. Виникло бойове братство – спільність у бійці з одного боку – і це братство не є національним. Не є воно також і інтернаціональним чи космополітичним – воно є громадянським.

Отже національна революція стала підґрунтям і посиленням громадянської революції.

5) Громадянська революція (виникнення активного громадянського суспільства, що переймає на себе функції держави і муніципій, поступово замінює національно-етнічне зміст).

Ця революція досі ще готується і розгортається в плані інструментального забезпечення.

Дуже важко переконувати громадян взяти на себе обов’язок щодо формування самодостатніх громад. Українці вже громадянсько активні значно більше, ні до революції, але все ще не достатньо активні для розгортання громадянської потуги – країни як мережі громад.

Окрім того, фейкова децентралізація, яка запланована Президентом та парламентською більшістю в так званій новій редакції Конституції, стримує цей процес.

Інструменти, подібні до «CIVIL SOCIETY APP» мають стати основою процесу децентралізації.

Лише послідовне творення самодостатніх громад (самоорганізованих, самофінансованих і самозахищених)

6) Структурна революція (перехід від системно-ієрархічних структур до мережевих структур).

Цей процес відбувається всередині інтелектуальних клубів та активної громадськості. Водночас на рівні державних інститутів спостерігається саботаж. Електронна демократія та електронне самоврядування поки що не має достатньої підтримки на рівні Президента та Уряду. Хоча безліч подібних електронних ресурсів вже і створено, але за великим рахунком Президент та Уряд продовжують працювати всередині ієрархічних структур.

Структурна революція має відбутися всередині української влади – це завдання на перспективу.

7) Революція в мисленні та ідеологічних уявленнях про світ (поява всередині діючих дискусійних клубів уявлення про недержавний (громадський) устрій світу, виникнення прообразу єдиного людства).

Значним чином робота сповільнена тим, що багато інтелектуальних ресурсів відволікається на війну.

Така революція досі ще не окреслена як завдання освіти.

Освіта досі розглядається як зміна форматів та інструментів. Але значним чином освітня революція це революція змістовна, революція в мисленні.

Особливо це стосується революції у вищій освіті, де постмодернізм та архаїчні наукові школи гублять мислення нового покоління.

Україна постає як країна універсального проекту для цілого світу, але з наявним мисленням у вищій школі цей проект не здійснити.

8) Революція в баченні перспективи людського світу (постановка проблеми про перспективи людства, яка поверхнево рефлексируется світом у зв’язку з війною в Україні, але мало досліджується в Україні, Росії, Європі, США, Китаї).

Це революція клубного характеру, яка в останній час сповільнилася через інвестування вільного часу інтелектуалів у виживання. Тут можна сподіватися тільки на протистояння цьому виклику, на жертовність і наполегливість.

Поки не сталося в Україні – конституційної революції, управлінської революції, урбаністичної революції, наукової революції, технологічної революції, революції в мистецтві.

Ці революції можуть трапитися, а можуть не трапитися. Українська політична і бізнесова еліта занадто слабкі інтелектуально і занадто стурбовані утилітарними мотиваціями.

Але дивлячись на приклади минулих революцій, можна впевнитися, що все це має бути.

Тому тут наші погляди мають бути зосереджені на філософах, науковцях, митцях, інженерах.

Не буває соціальної революції без революцій в різних сферах культури. Це потрібно пам’ятати і не боятися бути революціонером в своїй сфері.

автор: Сергій Дацюк, джерело: УП



загрузка...

Читайте також

Коментарі