Кав’ярня-караоке L’Kafa в центрі Києва припинила своє існування, навіть не відкрившись. Уся справа в локації − заклад мав розміститися на першому поверсі Будинку профспілок на Майдані Незалежності, в якому під час Євромайдану знаходився штаб протестантів. У ніч на 19 лютого 2014 року, в розпал протистояння, Будинок профспілок згорів, загинуло кілька десятків людей.

У приміщення встигли завезти обладнання та меблі, розіслати запрошення на відкриття, однак під тиском громадської думки його було скасовано. Вивіску L’Kafa з будівлі демонтували. Інцидент із кав’ярнею в Будинку профспілок опоненти використали проти градоначальника Віталія Кличка, який заявив, що заклад відкрився сам по собі, а жодна з муніципальних служб дозволів на це не давала. Втім, суспільний резонанс не вплинув на результати другого туру виборів.

Forbes запитав − чому відкриття кав’ярні в Будинку профспілок виявилося настільки провальним інвестпроектом.

Виправдовуючи відкриття кав’ярні в київському Будинку профспілок, дехто проводив паралель із подіями французької революції, а саме епізоду з руйнуванням Бастилії і табличкою « Ici l’on danse» на місці страт і катувань. Мовляв, скорботу має змінювати радість – так обертається колесо людського життя, й іншого способу пережити та подолати горе ще не вигадано.

Ще один аргумент на захист кав’ярні знаходиться буквально за кілька кроків від неї – мова йде про Жовтневий палац. Ця будівля колись була перетворена на катівню НКВС, а згодом там – на кістках загиблих – відкрили культурний центр і кінотеатр. Цей похмурий історичний шлейф не заважає Жовтневому залишатися одним із найпопулярніших майданчиків у столиці.

Що можна сказати у відповідь на ці аргументи?

По-перше, я пропоную не натягувати на сучасну людину мислення 1789 року. Теперішні французи в жодному разі не відкрили б караоке там, де було розстріляно людей. Як не зробили цього й американці на місці веж-близнюків, знищених терактом 11 вересня.

Посилатися в 21-му столітті на досвід із 18-го – як мінімум дивно. Сучасний цивілізований світ вже не будує гільйотини, не запалює вогнища інквізиції, не згодовує християн левам на арені цирку. Ми багато що залишили позаду, включаючи німецькі концтабори та японських вівісекторів із «загону 731». Двадцять перше століття кардинально відрізняється від двадцятого, не кажучи вже про попередні епохи. Парадигма цінностей принципово інакша – ми будуємо вільний від терору, мультикультурний відкритий світ. І цей світ не мусить мати коротку пам’ять. Залишимо амнезію середньовіччю.

Та повернемося до значно ближчих нам історичних подій, уособленням яких є Жовтневий палац.

В його стінах було страчено Григорія Косинку та Миколу Івасюка, а також дітейАнтона Крушельницкього. У 1957-му цю будівлю відкрито наново – як культурний центр. Коли Україна відбулася як незалежна держава, вона отримала у спадок від радянських часів Жовтневий палац саме в такому статусі, в якому ми знаємо його зараз.

Комуністична номенклатура мала міцні нерви і вчинила з Жовтневим палацом, виходячи з практичних міркувань. Але я впевнений, що ніхто не хоче наслідувати тоталітарний режим.  Взяти віник і загнати під килим попіл згорілих заживо у Будинку профспілок – найганебніша справа, яку тільки можна зараз уявити.

Будинок профспілок асоціюється не тільки з загиблими на Майдані людьми, він сам по собі є символом спроможності нової влади бути опорою для людей та виправдовувати їхні сподівання.

Так, поки що жодної спроможності не видно, натомість нам демонструють імпотенцію як у засадничих справах, так і в похідних моментах. Друг президента Порошенка Віталій Кличко обіцяв своїм виборцям як мінімум дві речі – покласти край незаконним забудовам та рейдерському захопленню приміщень. Також він за замовчуванням є відповідальним за всі події, що відбуваються в столиці.

Але в  історії з відкриттям кав’ярні в Будинку профспілок мер порушив усі ці три обіцянки. «Хтось таємно відкрив цю надбудову», – це найжалюгідніше пояснення, яке може дати міський голова.

Хто відкрив кав’ярню – невідомо. Хто давав дозвіл – невідомо. Що робили правоохоронні органи, поки тривало будівництво, – невідомо. Куди дивилася мерія – невідомо. Так, ця будівля не належить до комунальної власності, але з огляду на події зими-2014, вона більше, ніж чиясь власність. В даному випадку вона – «тест на вошивість».

Киянам було обіцяно громадське обговорення того, який вигляд матиме Будинок профспілок після реконструкції та що саме він міститиме.  Але ніхто нічого не обговорює. Таємничий «хтось» робить усе, що забажає.

Відкриття розважального закладу на місці смерті людей є порушенням усіх можливих принципів – морального, юридичного і навіть естетичного. Адже ніхто не подумав, як впишеться цей конкретний заклад, його інтер’єр та екстер’єр у те, що буде (або чого не буде) у решті будівлі.

Щодо юридичних норм, то тут також усе зрозуміло. Права власника кав’ярні на дану площу є більш ніж сумнівними. До того ж, розслідування вбивств євромайданівців, наскільки я можу зрозуміти, досі не завершено. Принаймні ніхто з очільників МВС, СБУ чи ГПУ не оголошував про те, що встановлено імена причетних до підпалу Будинку профспілок. Тож, по суті, це й досі місце злочину, яке має охороняти закон.

Що ж до морального аспекту, то про нього можна, але не потрібно говорити багато. Топтатися по кістках мертвих (до того ж, мертвих віднедавна, адже не минуло ще й двох років) – це гріх за будь-якою світоглядною концепцією. Це гріх для християнина, для атеїста і для агностика.

Мертвим треба дати спокій, а живим – приклад. І усвідомлення того, що пам’яті забагато не буває.

автор: Михайло  Поживанов, джерело: Forbes



загрузка...

Читайте також

Коментарі