Зовнішній курс: чи актуальна ще стратегія євроінтеграції і що може її замінити

Зовнішній курс: чи актуальна ще стратегія євроінтеграції і що може її замінити

У ніч п’ятниці, 13 листопада, у Парижі сталася серія терористичних атак, у результаті яких загинуло понад 130 людей і близько 300 – поранено. Це другий за кількістю жертв теракт на території Європи (на першому місці – вибух чотирьох приміських поїздів у Мадриді 11 березня 2004 року, унаслідок якого загинула 191 людина і понад 2000 було поранено).

Під час терактів у столиці Франції, які тривали всього 30 хвилин, постраждали громадяни 13 країн. Відповідальність за атаки, вчинені вісьмома терористами-смертниками, взяла на себе «Ісламська держава». Одного з нападників було ідентифіковано як сирійця – на територію Франції він проник як біженець; ще двоє, за даними видання The Washington Post, – французи, які довгий час проживали в Бельгії.

Короткострокові наслідки терактів: у Франції вперше після 1950-х – у розпал війни з Алжиром – введено надзвичайний стан; Австрія, Німеччина, Франція і Швеція встановили прикордонний контроль; у таборах біженців у Європі скоєно кілька підпалів. Суто український чинник – призначений на цей тиждень Українсько-французький інвестиційний форум перенесено на наступний рік.

У довгостроковій перспективі події в Парижі ризикують посилити тенденцію до автономії окремих членів ЄС, які в рамках перегляду політики безпеки можуть переглянути і глобальні відносини з Євросоюзом. Обмеження на в’їзд і паспортний контроль на кордонах (поки що він має статус тимчасового) лише доповнюють тези «Шенген – на межі краху» і «кожен за себе», які тиражують європейські ЗМІ і беруть на озброєння політики правого крила.

Україна багато чим пожертвувала заради зближення з Євросоюзом. Чи не виявиться це боротьбою за квиток на «Титанік»?

Назріла ідея

Хай як би хотілося нинішній владі позиціонувати себе як «єврореформатори», євроінтеграційна риторика в Україні виникла значно раніше – ще в 1990-х, хоча тоді ці процеси мали більш декоративний характер. «2002-го, за часів Леоніда Кучми, було ухвалено стратегію євроінтеграції – цей документ зобов’язував органи місцевої та державної влади рухатися в цьому напрямку, для чого було розроблено систему заходів», – каже Павло Рудяков, директор інформаційно-аналітичного центру «Перспектива». Реалізацію стратегії заморозили після того, як стали очевидними загрози втрати високоточних галузей промисловості, що залишилися від Радянського Союзу (які, втім, занепадали і без додаткового фактора ризику зближення з ЄС).

«Зона вільної торгівлі передбачала модернізацію нашої промисловості, але в нас не було такої можливості. У нас бракувало грошей на це, а ЄС не допоможе, тому що це була б допомога прямому конкурентові», – каже він.

В «українському варіанті» стратегія європейської інтеграції заснована на емоційних, а не раціональних речах, пройнята романтичним національним духом. Це робить її стійкою до зовнішніх впливів, але водночас ускладнює навіть назрілі корекції. «Уже давно прораховано і підтверджено, що є низка обставин, які нам не цілком вигідні в євроінтеграції. Ми даємо більше, ніж здатні отримати. Але ми йдемо цим шляхом далі, і керівництво країни навіть не висловлює сумнівів, чи варто переглянути рішення», – каже Рудяков.

Остап Семерак, заступник голови профільного комітету Верховної ради, з обуренням відкидає сумніви в актуальності ідеї євроінтеграції як ключової в зовнішньополітичному курсі країни: «Євроінтеграція нам потрібна не для формальності чи членства в ЄС, а для того, щоб змінити ті стандарти і правила життя, які існують в Україні. Крім того, було підписано асоціацію між Україною та ЄС, яка визначає основною метою наближення України до стандартів ЄС», – нагадує він.

Зміни, які відбуваються всередині самого Євросоюзу, він вважає природними: ЄС постійно змінюється і трансформується, і завдання України – встигати за цими змінами і вносити корективи залежно від змін, яких зазнає ЄС.

Вимушені економічні втрати прийнято вважати виправданими, бо натомість Україна отримує можливість переходу до європейської системи організації суспільного і державного життя, верховенство права тощо. «У євроінтеграції бачили не тільки економічний, а й цивілізаційний стрибок. Але це досить ідеалізована картина, яка була нав’язана громадськості, з погляду пропаганди та держстратегії», – каже Павло Рудяков.

За словами Григорія Перепелиці, конфліктолога-міжнародника, директора Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України, крім економічного тиску, ЄС чинить і гуманітарний, оскільки державні суверенітети країн-членів розмиваються. «У ЄС дуже сильне конкурентне середовище – в економічному та гуманітарному планах. Україні з молодою нацією потрібно закріпити свою національну і державну ідентичність, яку ЄС руйнує, – каже Перепелиця. – Для країн із сильною національною ідентичністю, наприклад Британії, такі ризики мінімальні, але навіть Велика Британія дуже акуратно ставиться до поглиблення в ЄС, щоб не втратити своєї національної ідентичності».

Для України ж, у якій не всі громадяни сьогодні ідентифікують себе з українською нацією, за словами експерта, є певні ризики. «Політика Норвегії щодо ЄС (вступили в асоціацію, але не стали членом ЄС) – хороший варіант для України. Гадаю, що наша євроінтеграція має обмежуватися на найближчі 20 років угодою про асоціацію. Цього достатньо», – вважає Перепелиця.

Перспективам існування ЄС і євроінтеграційним прагненням України нинішнє посилення національних стандартів безпеки загроз не несе. «ЄС апріорі не може бути монолітним – у ньому занадто багато суперечливих інтересів, – вважає Євген Магда, директор Центру суспільних відносин, додаючи, що з принципових питань ЄС, проте, демонструє єдність. – У критичні для ЄС моменти провідні політики беруть ініціативу на себе. Про це свідчать санкції Європейського Союзу проти Росії після початку її агресії проти України. Думаю, що так само буде і цього разу». Рудяков теж наголошує, що країни ЄС наразі не прагнуть до автономії, і говорити про масову втечу з Євросоюзу – передчасно.

Об’єднувальний ефект

Євроінтеграція поряд із зовнішньою загрозою, яка згуртувала громадян, була фактором, що «цементував» суспільство, і після затихання конфлікту на Донбасі фактично залишається єдиним претендентом на національну ідею. Національно-об’єднувальну функцію євроінтеграційні процеси виконали у країнах Прибалтики і в Польщі. В Україні ж ідея зближення з Європою об’єднала лише частину українців, причому в цьому випадку мова не йде про традиційний поділ за географічною ознакою. «Це молодь і літні люди, більш і менш освічені, селяни і «білі комірці» тощо. Для частини населення це стало національною ідеєю, для частини – ні. Тому пішов розподіл, який і сьогодні зберігається», – каже Рудяков.

Партнерства з Росією, яким було пожертвувано в ім’я асоціацію з ЄС, уже не відновити – дуже глибокий антагонізм у двох країнах.

Що може стати альтернативою? Опитані Forbes експерти пропонують два варіанти – націоналістичний і багатовекторного партнерства.

«Україна заради українців, Україна для українського суспільства, Україна, де є свобода, адже це одна з основних цінностей нашої нації», – формулює перший Григорій Перепелиця. «Україні сьогодні важливіше згадати про власну центральноєвропейську ідентичність і розвивати відносини із сусідами, ніж сподіватися виключно на європейську інтеграцію, процес якої буде достатньо тривалим і складним. Це цілком адекватна національна ідея, здатна дати новий імпульс зовнішній політиці країни», – доповнює Магда.

«Альтернатива – ідея розвитку України як самостійної держави, яка балансує між великими зовнішніми партнерами, між Європою і Росією, Америкою і Китаєм, незмінно ставлячи на чільне місце національні інтереси та розвиваючись, виходячи з них», – каже Павло Рудяков.

Реалізація цих концептів можлива тільки після формування еліт і, відповідно, представників влади, які працюватимуть над цим національним проектом. «Але наразі все те, що пропонують, – це одні й ті ж слова, загорнуті в різні обгортки. Це сприяє тому, щоб еліта багатіла, а населення убожіло», – наголошує Рудяков.



загрузка...

Читайте також

Коментарі