Передмова перекладачки

Протягом останніх двох тижнів в Ізраїлі внаслідок індивідуальних та колективних нападів і придушень протестів загинули 35 палестинців та 7 ізраїльтян-євреїв, сотні представників обох народів були поранені.

Нинішній конфлікт почався в Єрусалимі через зміну усталеного режиму доступу до мечеті Аль-Акса. Протягом останніх місяців уряд Ізраїлю вів наступ на й без того хиткі права палестинців. Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньяху дозволив стріляти бойовими кулями в палестинських протестувальників, що кидають каміння та коктейлі Молотова. Ізраїльскі солдати стріляли в п’ятирічного хлопчика та трирічну дівчинку; в мережі поширилося відео, на якому солдат жорстоко накинувся на 12-річного хлопчика, намагаючись його арештувати; застрілили насмерть 18-річну дівчину в Хевроні тощо. Ці та інші акти безкарного насильства та схвалення насильства трапилися протягом лише одного місяця — але численні аналогічні випадки були й раніше. Ситуація з мечеттю Аль-Акса стала останньою краплею для палестинців і спровокувала їхній агресивний опір.

Вночі 2 жовтня нападник — ймовірно, палестинець — розстріляв подружжя єврейських поселенців у їхній машині на очах у дітей (діти залишилися живі). Це дало поштовх порочному колу насильства за принципом «око за око»: поселенці палять сади палестинців, молоді палестинці нападають на випадкових перехожих з ножами, ізраїльські військові вбивають нападниць, показово руйнують будинки войовничих палестинців та стріляють по демонстраціях, а палестинці знову нападають і підпалюють єврейську святиню. Випадки насильства дедалі частішають, і обидві сторони вкрай озлоблені: вони не бачать іншого виходу, крім насильства. Ситуація стала такою серйозною, що її називають кінцем мирних переговорів між Ізраїлем та Палестиною й ознакою остаточного нівелювання мирних договорів в Осло (укладених 1993 та 1995 року), які були задумані як спроба врегулювати конфлікт шляхом поступового створення держави Палестина.

Авторка цієї статті у своєму аналізі описаної ситуації відштовхується від переконання, що якби не права ідеологічна пропаганда й не зсув ізраїльської політики праворуч, то рішення «дві держави для двох народів» було би цілком життєздатним. Однак залишається під питанням, чи вдалося б утілити мирний договір у життя, якби при владі залишалися ліві сіоністи на чолі зЇцхаком Рабином: прихильники «двонаціональної держави» вважають, що існують структурні перешкоди для такого рішення; радикальні ж ліві політичні течії, такі як анархісти, вважають, що вирішення цього конфлікту взагалі неможливе в рамках національних держав. Як би не було, історія краху мирного процесу та погіршення становища палестинців, викладена в цій статті, допомагає зрозуміти нинішній конфлікт.

Переклала Роксолана Машкова

Через місяць Ізраїль відзначатиме двадцятиріччя від убивства Їцхака Рабина — прем’єр-міністра, який підписав Угоду в Осло. В той вечір, коли його застрелив єврейський націоналіст Їґаль Амір, Рабин виступав на сцені під час демонстрації за мир у Тель-Авіві — підспівував співачці Мірі Алоні, фальшиво й засоромлено виконуючи знамениту антивоєнну пісню шістдесятих «Шір лашалом» («Пісня до миру»). Забризкана кров’ю листівка зі словами цієї пісні, яку знайшли в кишені його костюма, стала стійкою метафорою трагедії.

Далі було ще гірше: тисячі палестинців та сотні ізраїльтян були вбиті протягом двох десятиліть насильства, що слідували за цією подією — і зараз відбувається черговий сплеск агресії в цьому замкнутому колі. Нині Алоні заробляє на життя вуличною музикою: двічі на тиждень вона колихає на руках свою гітару, сидячи на стільці на площі біля брудного тель-авівського ринку Кармель, грає свої золоті шлягери за дріб’язок та волає на людей, які намагаються її сфотографувати. Така доля того, що колись називалося табором миру в Ізраїлі.

Через два десятиліття після вбивства Рабина окупація, яка мала б закінчитися внаслідок процесу в Осло, лише поглибилася та поширилася. Фізичні обмеження, в умовах яких живуть палестинці, нині значно більш обтяжливі, ніж у 1987 році, коли почалася перша інтіфада. Тоді палестинці, що мешкали на Західному Березі та у Східному Єрусалимі, все ще могли вільно пересуватися територією між Середземним морем та рікою Йордан. І на окупованих територіях мешкали на кілька сотень тисяч менше поселенців. Однак тоді палестинців також заарештовували за участь у будь-якій політичній діяльності, навіть за розмахування прапором Палестини. І так само, як зараз, ті, хто жив під окупацією, не мали демократичних прав у країні, яка керувала ними, і їм було відмовлено у громадянських свободах. Різниця лише в тому, що зараз, звісно ж, у цих репресіях добровільно беруть участь представники Палестини у формі служби безпеки Палестинської національної адміністрації.

Повстання в 1987—1990 роках, під час якого молоді палестинці залякували броньованих ізраїльських солдатів камінням та коктейлями Молотова, мабуть, було вираженням безнадії та відчаю. Але воно привело до дечого, що в той час вважали перемогою: Мадридської конференції, а потім Угоди в Осло, повернення Яссера Арафата на територію Палестини, підйом палестинського прапора та утворення Палестинської національної адміністрації для контролю над інфраструктурою самоуправління в період перед переходом до палестинської державності.

Багато ізраїльтян та палестинців вважали, що ці події дали незворотний імпульс до закінчення конфлікту шляхом створення держави Палестини в мирі з Ізраїлем. Такою була поширена серед багатьох думка протягом перших шести років після вбивства Рабина, попри обрання Беньяміна Нетаньяху — непримиренного супротивника Осло — на пост прем’єр-міністра. Багато хто вважав навіть поступове розширення єврейських поселень на Західному Березі неважливою провокацією, останнім ударом правих — існувала думка, що поселення неодмінно будуть згорнуті, коли буде досягнуто остаточної згоди.

Однак для палестинців поступове розширення поселень не лише означало конфіскацію дедалі більшої площі землі та посилення обмежень їхньої свободи пересування, а й було сприйняте як знак, що Ізраїль насправді не має наміру забиратися з окупованих територій.

Неспроможність переговорів у Кемп-Девіді й Табі завершити процес в Осло підтвердила цю поширену підозру, і за цим ішла друга інтіфада, підриви терористів-смертників та нова окупація більшості Західного Берегу ізраїльською армією.

Аріель Шарон, чия провокативна демонстрація сили в околицях мечеті Аль-Акса в серпні 2000 року призвела до протестів, що позначили початок другої інтіфади, використовував атаки смертників для виправдання побудови стіни безпеки, яку планували попередні уряди. Шарона, що довго відстоював рух поселенців, обрали прем’єр-міністром у 2001 році. Він використав побудову роздільної стіни як привід продовжувати захоплення земель: маршрут прокладання стіни відхилявся від Зеленої межі між Ізраїлем та окупованими територіями, що призвело до виселення та розсіювання палестинців, чиї домівки були зруйновані, та до відділення селищ від землі, яку вони обробляли — з метою звільнити місце для стіни.

Єврейські поселення лише розширювалися протягом наступного десятиліття, поглинаючи дедалі більше приватної землі палестинців, а Палестинська національна адміністрація тим часом координувалася з Ізраїлем, щоб придушувати будь-яку незгоду з політичною ситуацією та виклики у сфері безпеки. Становище палестинців в окупованому Східному Єрусалимі ще безнадійніше, адже вони живуть у злиднях та відчаї, а тим часом прибувають усе нові поселенці, порушуючи міжнародні закони, але за схвалення ізраїльських судів та під захистом ізраїльських служб безпеки.

Покласти кінець Осло та, разом із ним, перспективі закінчення окупації та створення держави Палестина поряд із Ізраїлем — таким був заявлений намір Нетаньяху, коли він став кандидатом на пост прем’єр-міністра ще на початку дев’яностих. Протягом місяців перед убивством Рабина Нетаньяху проголошував полум’яні промови проти Осло на мітингах поселенців, учасники яких клеймили Рабина як зрадника — і вдова вбитого прем’єр-міністра Лея Рабин публічно звинуватила Нетаньяху та його партію у створенні атмосфери, що призвела до вбивства її чоловіка.

Зараз Нетаньяху займає пост прем’єр-міністра вже четвертий термін і, схоже, рішуче налаштований залишатися при владі ще багато років. Ізраїльський табір миру майже не існує в суспільстві, яке так різко змістилося праворуч, що важко знайти різницю між урядом та опозицією в питанні відносин із палестинцями.

Нетаньяху ніколи не змінював своє ставлення до Осло, хай навіть дипломатична доцільність часом змушувала його заявляти про готовність прийняти розв’язок «дві держави для двох народів» — але лише після виконання низки умов, які, по суті, робили цей розв’язок неможливим.

Осло зруйноване, але на його місці нічого не побудували. Конфлікт між Ізраїлем та Палестиною відкинутий назад до того, з чого починали — хоча цього разу є більше первісного, інтимного насильства. Підлітки-палестинці нападають із ножем на випадкових незнайомців; служба безпеки Ізраїлю стріляє в молодих палестинців, озброєних ножами, під схвальні вигуки натовпу ізраїльтян. Мер Єрусалима їздить на своєму мерседесі по палестинському Східному Єрусалиму, тримаючи одну руку на кермі, а іншу — на автоматі, а начебто відповідальні політики закликають до месницького насильства проти палестинців. Ніхто не знає, чим усе закінчиться цього разу. Схоже, цьому немає кінця.

Джерело: Al Jazeera, автор: Ліза Годьдман, джерело: Політична критика



загрузка...

Читайте також

Коментарі