25 серпня 2015 року був підписаний Указ Президента України про Національну стратегію у сфері прав людини.


Наскільки логічною була поява такого документу в країні, яка фактично опинилася втягнутою у воєнний конфлікт та тривалу економічну кризу, що значно ускладнює забезпечення прав та свобод громадян? Які перспективи вирішення цих питань він передбачає? Коли пріоритетність прав людини стане реальним фактом національної державної політики?


Ці та інші питання ми обговорили з однією із учасниць робочої групи по підготовці Національної стратегії – президентом Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна», доктором юридичних наук, професором Катериною ЛЕВЧЕНКО.


Забезпечення прав людини широко відображене в чинному національному законодавстві. Чому виникла потреба в підготовці Національної стратегії у сфері прав людини?

— Не можу погодитися, що наше законодавство цілком відповідає міжнародним вимогам щодо забезпечення прав людини. Така відповідність була і є одним з головних завдань нашої держави. Україна ратифікувала відповідні Конвенції ООН, інші міжнародно-правові документи. Але ті законодавчі акти, які приймалися всередині країни, не завжди відповідали їх принципам. Тому однією з причин розробки Національної стратегії і була потреба у відповідному реформуванні українського законодавства, приведенні його до міжнародних вимог. А також реформування практики його правозастосування.

Інша причина полягала в тому, що в Україні не було комплексного документу, який би охоплював усі сфери життя, що стосуються прав і свобод людини. Були окремі програми чи плани дій – з протидії катуванням, з впровадження рівноправності жінок та чоловіків тощо. Потрібен був загальний план дій, і торік підготовка Національної стратегії була ініційована Президентом України Петром Порошенком. А наприкінці серпня вже цього року він схвалив своїм Указом уже готовий документ.

Яка мета ухвалення Стратегії?

— Вона сформульована в самій Стратегії. Метою є забезпечення пріоритетності прав і свобод людини як визначального чинника під час визначення державної політики, прийняття рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Права людини повинні стати пріоритетом повсюдно. Але поки що в суспільстві недостатнє розуміння таких підходів. Причому, на всіх рівнях – і серед державних чиновників, і серед звичайних людей. Приміром, забезпечення прав дитини не завжди підтримують навіть учителі, бо не розуміють, про що йдеться.

Нам всім треба вчитися відстоювати права і свободи людини. Не випадково один із розділів Національної стратегії називається «Підвищення рівня обізнаності у сфері прав людини».

Хто готував Національну стратегію?

— Підготовка документу була доручена виконавчій владі. Роботу координували Міністерство юстиції України, Міністерство закордонних справ України. Була створена достатньо велика робоча група, потім вона розділилася на різні підгрупи відповідно до тем.

Важливо, що до розробки Національної стратегії були залучені представники громадських правозахисних організацій України. Зокрема, активну участь брав і наш Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна». Співпрацювали з представниками міжнародних організацій — експертами Організації Об’єднаних Націй, Програми розвитку ООН, Ради Європи, ОБСЄ, Міжнародної організації з міграції, офісу Комісара ООН з питань біженців. Усі учасники цього процесу вносили ідеї, положення, які були в їх компетенції і відповідали міжнародним стандартам в тій чи іншій галузі прав людини.

До певної міри робота затяглася, виникали великі дискусії. Приміром, була пропозиція затверджувати Національну стратегію законом. Ми виступали проти цього, бо йшлося про рамковий документ, певний дороговказ – де і над чим потрібно працювати. Затверджувати його законом було б неправильно з юридичної точки зору. Були й інші спірні питання. Але зрештою колективну позицію вдалося напрацювати.

Стратегія охоплює різні сфери – і політичні права, і економічні, і право на освіту, працю, охорону здоров’я, соціальні права, такі тематичні права, як захист від домашнього насильства, торгівлі людьми, впровадження рівних прав жінок і чоловіків, права дитини, права внутрішньо переміщених осіб, захист прав учасників АТО, право на захист від дискримінації, на свободу від катувань, на свободу слова, на свободу мирних зібрань тощо.

Яким чином на підготовці Національної стратегії позначилися нові виклики – глибока економічна криза та воєнні дії на сході України? Чи знайшли вони в ній своє відображення?

— Для України це вкрай серйозні проблеми, які мають і політичні, і соціально-економічні наслідки. Приміром, в країні зростає безробіття, а ми повинні забезпечити право кожного громадянина на працю. Необхідно забезпечити права учасників Антитерористичної операції, наших військових, їх сімей, сімей загиблих, родин, де є поранені. Всі ці питання знайшли відображення в Національній стратегії.

Звільнення заручників виділене окремо. І той факт, що такі методи використовують так звані Донецька та Луганська республіки, є ще одним підтвердженням їх терористичної суті.

Окремо виділено й розділ, який називається «Захист прав внутрішньо переміщених осіб». Серйозна увага приділена і забезпеченню прав громадян України, які проживають у населених пунктах Луганщини та Донеччини, на території яких органи державної влади України тимчасово не здійснюють повноваження або здійснюють не в повному обсязі.

Все це нові виклики, проблеми, яких ми досі не мали. Але ми заявляємо, що готові їх вирішувати. І це головне.

Втім, навіть якщо б у нас не було воєнного конфлікту, підготовка Національної стратегії дуже потрібна. У попередні часи права людини масово порушувалися, і ми знаємо, до чого це призвело – до виступів протесту, до Революції гідності.

Національні плани у сфері прав людини мають багато країн, це одна з вимог Організації Об’єднаних Націй. Ми маємо застосовувати міжнародний досвід як держава, що стала на демократичний шлях розвитку.

Чи поширюватимуться положення Стратегії на тих громадян, які опинилися на тимчасово неконтрольованих Україною територіях? У який спосіб можна забезпечити там їх реалізацію?

— Стратегія розрахована і містить розділи, які стосуються цих громадян. На цій території знаходяться українські заручники. І частина стратегії – це їх звільнення та забезпечення реабілітації. Але проблема в тому, що відсутня ефективна система заходів щодо визволення заручників.

Наступне – українські громадяни, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Проблема в тому, що існує постійна загроза життю та здоров’ю цих громадян і відсутня можливість належного забезпечення їх прав, в тому числі, права на соціальний захист, на медичне обслуговування, на отримання освіти, забезпечення їх економічних прав.

Приміром, як надати соціальні виплати родинам, в яких останнім часом народилися немовлята? Є проблема з реєстрацією дітей, що народилися на неконтрольованій Україною території. Часто немає довідок про їх народження з медичних закладів, які є підставою для видачі свідоцтва про народження. А що таке дитина без документів? Родина не може отримати близько 41 тис. грн. від держави, які передбачені, потім малечу складно влаштувати в дитячий садок тощо.

Як розібратися з такими проблемами? З одного боку, мають бути сформовані дієві механізми для забезпечення умов добровільного переселення таких громадян в інші регіони України. Але з іншого – задіяна допомога міжнародних структур. Ми повинні активно використовувати їхні можливості та ресурси. Водночас місцеве населення в таких спосіб має дізнаватися, що Україна продовжує дбати про нього, в міру можливості відстоює його права та свободи.

Центр «Ла Страда- Україна» багато років займається питаннями протидії домашньому насильству та насильству щодо жінок, впровадження ґендерної рівності. Ці проблеми, на жаль, належать до «задавнених». Як вони відображені в Національній стратегії?

— Не може бути забезпечення і дотримання прав людини без забезпечення і дотримання прав жінок. Сьогодні в Україні це не дуже зрозуміло, навіть на рівні вищого керівництва. Якщо подивитися на представництво жінок в органах влади, то на перших позиціях їх дуже мало.

Приміром, я є членом Комісії при Президентові України в питаннях помилування. Усього до її складу входять 12 осіб і лише четверо – жінок. Є троє керівників – голова Комісії і двоє заступників. Годі говорити, що це чоловіки. Цей приклад яскраво демонструє, наскільки пріоритетність прав людини, зокрема, забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків наразі в нас не дотримується.

Не випадково, що громадські організації — Центр «Ла Страда- Україна», Інформаційно-консультаційний жіночий центр, Ґендерна стратегічна платформа брали активну участь у підготовці таких розділів Національної стратегії, як «Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», «Протидія ґендерному насильству, торгівлі людьми та рабству», «Протидія домашньому насильству», «Забезпечення прав дитини».

Для нас було принципово, щоб, наприклад, питання забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків були виокремлені від питань попередження та протидії дискримінації. Бо й досі багато громадських організацій не бачать проблеми в порушеннях прав жінок, вважаючи, що ця тема відсутня. Або пропонують розглядати жінок в контексті інших вразливих груп населення. Та проблема якраз у тому й полягає, що жінки не є вразливою групою населення, вони складають більшу частину суспільства. І їх права, на жаль, дуже часто порушуються в силу усталених стереотипів щодо ролі жінок і чоловіків, в силу певних традицій, заскорузлості структур влади, структурного насильства.

Як це можна змінити?

— Ми говоримо про стратегічну мету забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в усіх сферах життя. Важливо, щоб були запроваджені міжнародні стандарти забезпечення ґендерної рівності. Наприклад, нам потрібен новий закон про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Наразі в національному законодавстві взагалі відсутній термін «ґендерно обумовлене насильство», визначення його видів, досить часто жінки не можуть розраховувати й на рівноправне правосуддя.

Нам потрібно, аби на повну міру були реалізовані принципи Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Зокрема, статті 4 цього документу про тимчасові спеціальні заходи в разі наявності дискримінації. А вони стосуються, зокрема, квотування участі жінок в тих чи інших політичних процесах.

Україні необхідно ратифікувати Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульську конвенцію). Це передбачено зробити в ІІ кварталі 2016 року. Також потрібно прискорити розробку механізмів імплементації Резолюції Ради безпеки ООН №1325 «Жінки, мир, безпека», в якій говориться про роль жінок в процесах миротворення та розв’язання конфліктів. Національний план дій на її виконання наразі находиться на погодженні в центральних органах виконавчої влади.

Якщо говорити про протидію домашньому насильству, торгівлі людьми, то мета, закріплена Стратегією, – це створення ефективної системи запобігання та протидії таким формам насильства, підвищення якості надання допомоги жертвам насильства. Сьогодні дуже часто вони не можуть отримати ніяких послуг. Необхідно створювати спеціальні установи, які мають надавати таку допомогу, готувати спеціалістів для такої роботи. Наприклад, у країнах Європи розроблені стандарти забезпечення жертв насильства місцями в кризових центрах або в спеціальних притулках. У деяких кризових центрах передбачено одне місце на 100 тис. осіб, в інших – на 10 тис. осіб. А в Україні на сьогоднішній день існує лише 19 центрів соціально-психологічної реабілітації, які працюють. Такі великі області, як Харківська, Київська, Херсонська та ряд інших взагалі не мають таких установ.

Чи можливо здійснити зазначені заходи, коли в бюджеті традиційно бракує коштів на ці цілі?

— Звісно, потрібні кошти, але потрібна й політична воля, потрібне і стратегічне планування. Відкриття та утримання центрів соціально-психологічної реабілітації передбачає фінансову підтримку з боку держави, інших донорів. Але я переконана, що економія в цьому питанні вартує надто дорого. 2007 року Центр «Ла Страда- Україна» проводив дослідження «Ціна насильства». Ми тоді порахували, що 150 млн. грн. держава витрачає щороку, лише реагуючи на випадки домашнього насильства, зафіксовані міліцією. Тобто, на виклики, виїзди, утримання затриманих тощо. Таких грошей ніколи не виділяли на те, аби запобігти домашньому насильству, насильству щодо жінок.

Але є речі, що стосуються внесення змін до законодавства, до навчальних програм. Вони робитимуться в рамках фінансування діяльності тих чи інших державних структур, тож не потребують серйозних додаткових коштів.

Все це потрібно ретельно оцінити. Розвиток має продовжуватися за допомоги держави і обов’язково – бізнесу.

Ще один важливий напрямок підтримки – міжнародна технічна та фінансова допомога. Головне, аби вірно спрямувати її на найактуальніші напрямки. Бо з досвіду роботи я знаю, що всі хочуть допомагати в проведенні тренінгів, навчати персонал. Але паралельно скорочуються штати фахівців соціальної роботи. У нас нема кому працювати, тож нема кого навчати. Водночас було б добре, якби міжнародні структури допомагали віднаходити кошти для створення притулків і кризових центрів.

Я оптиміст навіть у складних питаннях фінансування тих чи інших проектів. Уже багато років на базі Центру «Ла Страда-Україна» працює Національна «гаряча лінія» з питань попередження домашнього насильства, торгівлі людьми, ґендерної дискримінації. Її телефони 0 800 500 335, 386 з мобільних добре відомі в країні. Вона виконує завдання державної ваги, ми плануємо ними займатися й надалі. А оскільки маємо мету, то знаходимо можливості її реалізовувати.

Національна стратегія у сфері прав людини підписана Президентом. Що далі?

— Сьогодні розгортається не менш важливий етап, а саме – підготовка Плану дій щодо реалізації Національної стратегії на період до 2020 року. Він має передбачити механізми втілення кожного розділу в життя. План дій має бути дуже конкретним, передбачати очікувані результати, орієнтовну оцінку джерел фінансування.

Президент дав доручення Кабінету Міністрів розробити такий План дій протягом трьох місяців. Громадські організації, які брали участь у підготовці Національної стратегії, вже долучилися до цієї роботи, створюються тематичні робочі групи, Міністерство юстиції активно розпочало координувати цей процес.

Амбітне завдання робочої групи – зробити все, щоб План дій був і працював для людей.

Володимир ДОБРОТА,
Національний прес-клуб «Українська перспектива»



загрузка...

Читайте також

Коментарі