Залишившись без рук і ніг, санінструктор Вадим кожному з нас дасть фору у впертості жити. Найдовші три доби у своєму житті чоловік не забуде ніколи. Без їжі, води, допомоги, за температури мінус 20… Санінструктор підірвався на ворожій міні під час вивезення «трьохсотих» до лікарні з Дебальцівського пекла. Усі, окрім Вадима, тоді замерзли, а він їв сніг, шукав сухі пайки, змушував себе рухатись і не думати про смерть… Його знайшли ДНРівці, далі був полон, обмін і ампутація чотирьох кінцівок. Та для Вадима це не стало вироком.

Сьогодні 42-річний киянин дуже активно проходить курс реабілітації, щодня тренується і «випробовує» нові протези. Вадим ще не повністю самостійний, але активно рухається до того, аби ні від кого не залежати і нікого не навантажувати своїми проблемами.

— Я чекав на протези, як на найкращий подарунок у житті, — розповідає Вадим. — Морально дуже важко було пережити втрату кінцівок. Перше, чого хоче людина, яка втратила кінцівку, аби її пристрелили. Дуже не хочеться, щоб рідні бачили тебе у такому стані. На жаль, кваліфікованих військових психотерапевтів, які могли б допомогти пережити стрес, у нас в країні не вистачає. Чи був у мене розпач?.. Звісно. Але я все одно знав, що буду ходити. Я просто не мав права розкисати, адже незабаром я вдруге стану батьком, тож треба бути для дружини і діток опорою.

Кілька днів після операції з ампутації кінцівок боєць приходив до тями. Більшість часу він просто мовчав, нікого не хотів бачити. Не впасти у відчай допомогли дружина і друзі. Їм вдалось знаходити саме ті слова, які на той час були необхідними для воїна. Не втішати, а давати впевненість, що життя продовжується.

— Дуже вдячний лікарю В’ячеславу Назаренку, який зумів провести операцію таким чином, що не знадобилось додаткових втручань. Це дуже важливо. «Ноги» я отримав за рахунок державного фінансування. А ось «руки» мені подарували українці, які живуть в Іспанії. Вони надіслали комплектуючі, а вже київські протезисти зібрали конструкцію. Ви навіть не уявляєте, наскільки мені не хочеться бути тягарем для дружини. Саме тому я готовий опановувати будь-які пристосування.

Вадим не просто ходить на нових протезах, він на них ще й пританцьовує, робить кола колінами, ходить боком, приставним кроком… Залишилось опанувати самостійний підйом і спуск по сходам. Та з таким завзяттям ні у кого не виникає сумнівів, що у чоловіка все вдасться.

— Відчуваю себе спортсменом, адже щоденно роблю вправи по кілька підходів. Кожний мій ранок починається із зарядки. Потрібно, аби прес, спина, стегна були міцними і могли утримувати тіло в рівному положенні. Незважаючи на те, що я все життя займався спортом, після того, як втратив кінцівки, ледь качав прес десять разів. У мене тут свій фронт…

Чоловік жартує, що його непокоїть лише той факт, що він став вище зростом. Адже до трагедії, він був на вісім сантиметрів нижчим, ніж тепер.

— На протезах мій зріст складає 1 метр 90 сантиметрів. Для мене це є трохи незвичним. Та протезисти обіцяють, що цей нюанс можливо підкорегувати. Тоді все буде супер. Вочевидь, через якийсь час протези потрібно буде міняти, бо ноги схуднуть від ходіння. А потім, сподіваюсь, перейду на більш функціональні. Я хочу стати повноцінною людиною, хочу працювати і допомагати рідним. Найбільше тепер ціную людське життя!

Чоловік не просився на фронт добровольцем, разом з тим і не тікав від війни. Вирішив, як тільки його покличуть, одразу піде на фронт.

— Сам я з Києва. За першою освітою є фельдшером. Якщо чесно, в медицині я пропрацював лише кілька років. Потім вступив до економічного факультету. Служив строкову в прикордонних військах, також був фельдшером. Останні десять років пропрацював у рекламному відділі однієї із українських газет. 4 серпня минулого року мені зателефонували і запитали, чи справді я — медик. Після підтвердження сказали: «Ви нам потрібні». І я пішов. Вже наприкінці серпня я був у зоні АТО. Довелось побувати під Щастям, Станицею Луганською, в Дебальцеве, Чорнухине…

За час перебування в зоні АТО Вадиму доводилось рятувати життя, як наших бійців, так і цивільних людей. Боєць згадує, що були і контузії, і на міни наїжджали, і зі складними пораненнями доводилось мати справу.

В середині лютого чоловік під Дебальцевим отримав осколочне поранення в праве передпліччя і в ногу. Згодом Вадима разом із побратимами завезли у Дебальцеве, де у міській лікарні надали медичну допомогу, а ввечері повезли в Артемівськ: два БТРи з «легкими» пораненими «Урал» і Камаз — з «важкими». Виїхали вночі. Машина, в якій знаходився Вадим, відстала від колони і заблукала.

— Почулись постріли, ми підірвались на міні. Тоді я отримав першу контузію. На щастя, мій командир швидко викинув мене з машини і вистрибнув сам. Інакше — я б згорів… Був хаос, крізь постріли погано чути, але я почув голос командира. Він сказав, що, вочевидь, ми — на території сєпарів. Була ніч, кругом — міни. Наша розвідка уціліла і виїхала. А ми залишились чекати підмогу. Ще одна спроба вирватись закінчилась черговим вибухом міни. Там було усе заміноване… Мене вдруге контузило, я пошкодив спину. Виїхати ми вже не могли.

Чоловік згадує, що багато хлопців стогнали від болю, навколо були розкидані тіла поранених і загиблих… Та допомогти нікому він не міг. Як тільки пробував вставати, падав на коліна і втрачав свідомість. До того ж і його медичного рюкзака з препаратами не було.

— Ніч провів у півсвідомості. Коли зранку прийшов до тями, зрозумів, що не чую стогонів. Усі замерзли. Мій командир також. Я спробував піти, але впав. Розумів, що мені залишилось недовго. Та, що цікаво, про смерть я не думав. Розумів: потрібно вижити будь-якою ціною.

Майже чотири доби чоловік провів на страшному морозі — погода у ті дні була особливо суровою. На Вадима наштовхнулись ДНРівці. Побачивши у військовому квитку запис «фельдшер», погодились віддати бійця українським військовим. На жаль, довготривале перебування на морозі не минулось даремно. Тканини відмерли безповоротно.

Чоловік навіть не пригадує, скільки усього операцій йому довелось пережити. Сильні знеболюючі, біль, від якого хочеться лізти на стіну, реанімації, звичайні палати. Медикаментозне лікування завершилось не так давно. Та головним секретом свого повернення до життя чоловік вважає любов дружини, відданість і вірність друзів та побратимів.

— З бійцями бригади, в якій я служив, ми постійно на зв’язку. Такі стосунки стають близькими на усе життя. Вони усі для мене — герої. Не впадати в депресію допомагає дружина і думки про те, що незабаром вдруге стану батьком. Життя продовжується!

Анастасія Олехнович.

«Крила України».

Джерело: Міноборони



загрузка...

Читайте також

Коментарі