Росіянка-заступниця Саакашвілі: Увесь світ зацікавлений у тому, щоб Україна досягла успіху

Росіянка-заступниця Саакашвілі: Увесь світ зацікавлений у тому, щоб Україна досягла успіху

Росіянка Марія Гайдар, яка нещодавно стала заступницею губернатора Одеської області Міхеїла Саакашвілі, успадкувала від свого батька – відомого російського реформатора Єгора Гайдара і дідуся – талановитого письменника Аркадія Гайдара, не лише прізвище. Чесність і принциповість не дозволили їй змиритись із панівним у Росії режимом, якому вона постійно протистоїть.

Вступивши до опозиційної партії «Союз правих сил» Бориса Нємцова, Марія взялася за впровадження реформ у такій непростій сфері як охорона здоров’я. У Кіровській області, де вона працювала заступником губернатора із соціальних питань, їй вдалося досягти високих результатів – у 7 разів зменшити материнську смертність і знизити дитячу смертність до європейських показників.

Сьогодні завдання Марії Гайдар – реформувати усю соціальну сферу Одеської області. Це серйозний виклик і надзвичайна відповідальність, оскільки саме цей регіон має стати прикладом швидкого втілення реформ для усієї України. 

Про те, чи важко було ухвалювати рішення про від’їзд із Росії, про свого нового боса Міхеїла Саакашвілі й те, чому увесь світ зацікавлений в успіхові України, Марія Гайдар розповіла в інтерв’ю UA: Перший.

Маріє, чи важко Вам далося рішення переїхати до України? Адже Ви розуміли, що для українців – Ви представниця країни-агресора, а для росіян станете зрадницею.

Я чітко відчула, що хочу цього і що бути тут – це правильно і з етичної точки зору, і з точки зору моєї участі. Я дуже переживала через цю війну, для мене це було дуже травматично. А тепер з’явилася можливість і шанс зробити те, що я можу і те, що вважаю правильним. Я абсолютно впевнена: найголовніше, що потрібно Україні – успіх на шляху реформ. Бо якщо успіху не буде і корупція не буде переможена – продовжиться війна. Усі сусідні країни, увесь світ зацікавлений у тому, щоб Україна досягла успіху. І я зацікавлена у цьому. Дуже хочу, щоб нам усе вдалося в Одесі. Якщо Україні вдасться, то Росія підтягнеться слідом, адже це означатиме, що все можливо. Звісно, я розумію, що Україна – інша, але тим не менше… Розумієте, тут і зараз відбувається така собі концептуальна й ідеологічна конкуренція Путіну, путінізму, авторитарним режимам. Україна може продемонструвати, що можливий інший шлях і що він може бути успішним. З того боку – тоталітаризм і Радянський Союз, з цього – демократія, Європа, реформи і рух уперед. І мені здається, що людей цей Радянський Союз тримає ментально, бо вони не знають, що може бути якось інакше. В Україні є багато людей, які вірять, що все буде інакше, але сусідні країні, які входили до складу СРСР, сумніваються. Вони, можливо, й хочуть змін, але просто не вірять, що це можливо. Якщо не буде миру в Україні – а він буде лише якщо впроваджуватимуться реформи – то не буде миру ні в Європі, ні в Росії. Тож якщо хтось колись хотів щось зробити для України, для світу, для майбутнього всього регіону, то Україна – місце, де можна і потрібно це робити. І саме зараз, а не через рік чи два. Саме це я відчувала, коли погодилась на пропозицію працювати в Україні. Це не якась абстрактна робота десь у кабінеті, не високий статус – це робота, куди можна прийти і розпочати робити щось негайно.

Розкажіть про Міхеїла Саакашвілі. Вам подобається з ним працювати?

Можливо, це не дуже добре виглядає – хвалити свого керівника, але мені дійсно дуже подобається Міхеїл. І чим більше я з ним працюю, тим більше подобається. Він на всі сто відсотків хоче усе змінити. Не думає про те, як розширити владу чи посунути впливові групи – на все дивиться виключно з тієї точки зору, як досягти результату. І вимагає цього від усіх нас. Тобто у нас в команді панує повне взаєморозуміння і підтримка. Саакашвілі розуміє, що усім нам важко, і коли виникають якісь проблеми, завжди готовий підтримати. Він простує уперед і допомагає усім, хто йде уперед разом із ним. І мені здається, що саме так повинен діяти політичний лідер. Іноді говорять, що Міхеїл зловживає популізмом, але це не бажання отримати політичні дивіденди. Так він намагається досягти результату, залучити до змін і реформ якомога більше людей, показати, як усе повинно бути. Мені розповідали, що коли в Одесі був перший день роботи нової поліції, він із ними їздив 2 години. Зрозуміло, що камери знімали, але ж можна було обмежитися 15 хвилинами для телевізійної картинки, а він їздив з ними набагато більше часу. Людина, яка його супроводжувала, запитала: «Навіщо було так довго їздити з поліцейськими?». Міхеїл відповів: «Я хочу показати: те, що вони роблять – це дуже важливо». І мені здається, це правильно, бо, якщо ми хочемо, щоб нечисленні сили перемогли сили супротивника, які переважають, треба разом із нечисленними сидіти в окопах. І Саакашвілі готовий до цього. Він та людина, яка разом з одеситами, разом із командою. Цим він мені дуже подобається.

Як, на Вашу думку, подолати корупцію та бюрократію, яка так укорінилася в Україні, що здається абсолютно непереможною?

Знаєте, є такий міф, що державна посада – це якесь сакральне місце. А керівники департаментів – це жерці, які, як у давнину, розуміли календар і знали, коли відбудеться місячне затемнення, тож керували всім, зокрема й правителями. Те ж саме відбувається і в бюрократичному апараті. Держслужбовці лякають тим, що мають якісь сакральні знання і не дай Боже, якщо хтось із них піде – все одразу розвалиться. Але ми розпочали реформи і пропонуватимемо усім цим високопосадовцям проходити конкурс. Адже коли люди вступають до інституту, вони складають іспити. Кандидати проходять тести перед тим, як їх візьмуть на роботу. Тому й чиновники повинні довести, що мають необхідні знання. Звісно, ми на кожному кроці стикаємося з круговою порукою, коли всі один одного підтримують і прикривають. Вони розуміють, що це система, тому йдуть єдиним фронтом, розуміють, що потрібно триматися разом, інакше ця багаторічна корупційна система розвалиться. При цьому між собою вони можуть конфліктувати. Хоча зауважу: є багато хороших професіоналів, які страждають через цю систему, бо вони залишаються зі своїми талантами і бажанням щось робити на нижчому рівні, а їхні ідеї не доходять до керівників і не втілюються. Ви ж розумієте, що ті люди, які зараз є керівниками якихось великих департаментів, пов’язані з якимось політичними силами, групами, кланами. Або ті, які виживали за різних політичних сил, у тому числі й відверто огидних? Можливо, хтось і справді потужний фахівець і зміг настільки правильно робити свою справу, що утримався на посаді. Але ви самі подумайте: який треба мати характер, щоб протягом 40 років за різних політичних режимів і політичних керівників виживати. Я не критикую усіх – багато і справді прекрасно роблять свою справу, тому я не хочу нікого образити. Але якщо задуматись: невже тривале сидіння на одній посаді є показником досягнень людини? Мені ближчі і зрозуміліші ті, хто приходить із розумінням того, який проект роблять, з ким вони його роблять, а потім ідуть далі. Посада – це не на все життя, не те, що ти можеш передати у спадок своїм дітям і онукам. Ти повинен приходити на посаду, щоб робити щось абсолютно зрозуміле і знати, що це не назавжди.

Зрозуміло, що система опиратиметься всіма можливими способами. Ви не боїтеся, що Вас спіткає доля міністра охорони здоров’я Олександра Квіташвілі, якому так і не вдалося зламати систему?

Я не знаю, але можу припустити, що йому дуже важко. Взагалі робити реформу охорони здоров’я – це важко апріорі у будь-якій країні, у будь-який історичний момент. Це дуже невдячна робота, після якої не збільшується кількість друзів і прибічників. Скажімо, у Кіровській області, де я працювала, якщо вимірювати демографічні показники чи задоволення якістю медичної допомоги, то показники виросли. А якщо запитати, що зробила Гайдар, почуєш: вона закрила ФАПи (фельдшерсько-акушерські пункти). Хоча ми їх не закривали, навпаки – реформували. Тому не потрібно боятися – треба просто робити. Наприклад, мого тата, який провів абсолютно необхідні для Росії реформи, що працюють і досі, сильно не любили, критикували, навіть ненавиділи. І я росла з цим. Мій батько був одним із небагатьох, хто на 100% був чесним. Він навіть ручки, які йому дарували, здавав у подарунковий фонд. Коли отримав квартиру у президентському домі, віддав свою квартиру у центрі. Усі інші просто отримали квартири, а він віддав чотирикімнатну квартиру у центрі Москви і наполягав на тому, щоб держава її отримала взамін тієї, що йому надала. Але саме його звинувачують у крадіжках, його більше за всіх ненавидять і критикують.

В Росії залишилося багато людей, які тепер вважають Вас зрадницею. Як Ви ставитеся до такого стану справ?

Я сприймаю усе достатньо спокійно. У мене є багато близьких людей, які мене підтримували й продовжують підтримувати. Я давно звикла не спиратися на кон’юнктурну думку довколишніх – лише на своє відчуття правильності, й орієнтуватися на людей, які входять до мого ближнього кола. Головне, щоб було відчуття, що ти робиш щось важливе і правильне. Іноді це важко, бо треба долати опір. Можна бути у меншості і при цьому робити правильну справу. На жаль, дуже часто саме так усе й відбувається, принаймні в Росії. Бо майже все, що потрібно було робити і говорити правильно, передбачало – ти опинишся у меншості. Бо якщо дотримуватися думки більшості, то треба любити Сталіна, Радянський Союз, ностальгувати і говорити, як усе було прекрасно. А я дуже добре пам’ятаю: анітрохи не було прекрасно.



загрузка...

Читайте також

Коментарі