Солдат Іраклій Кутелія: з мрією про мир

Солдат Іраклій Кутелія: з мрією про мир

Іраклій – українець грузинського походження. У 1996 разом із сім’єю маленьким хлопчиком тікав від війни в Абхазії, звідки він родом, а вже у 19 пішов захищати свою другу батьківщину. Він вже майже рік воює за Україну. Отримав багато поранень, пройшов Іловайський котел, де втратив трьох близьких друзів, та в ході бойових дій навіть героїчно відвоював танк у супротивника.

Ми поспілкувалися з 21-річним героєм під час проходження ним реабілітації в Українському державному медико-соціальному центрі ветеранів війни у с. Циблі Київської області. Поки чекаємо на інтерв’ю, до холу відділення, де захисники люблять пограти у настільний теніс, заходить жінка середнього віку та зачитує воїнам власні вірші. У цих рядках – захоплення подвигом, переживання за долю бійців, смуток та неабияке бажання переможного закінчення конфлікту на Донбасі.

Саме подвиг та стремління до повернення миру українським землям напрочуд влучно характеризує нашого героя. Погляд солдата відкритий, сміливий та світлий, хіба що, як для кожного, хто пережив жахи війни, – дещо сумний.

Як дізнаємося, хлопець виріс у с. Олексіївка Харківської області. Там же на нього чекають батьки та сестри. Отримав професію каменяра і електрозварювальника, з дитинства мріяв піти в армію. У 2014 році пішов на військову службу за контрактом.У зону АТО прийшов гранатометником, на даний момент – механік-водій 93 окремої механізованої бригади.

Іраклію, розкажіть про Ваш бойовий шлях. Чи був страх перед відправкою в зону АТО?

Був, потім зник. 1 березня 2014 року нас підняли по тривозі, ми виїхали в Луганську область, Білокуракинський район, село Няньчине. Там ми простояли п’ять з половиною місяців. Приїхали в бригаду, побули там два тижні, а потімпоїхали в Донецьку область, під Іловайськ. Петрівка, Многопілля, Старобешеве, Дзеркальне, Кутельніково – ці райони.

Які умови там були?

Ніяких. З їжі – тільки дині, які росли на городі – це і все харчування…

Відомо, що Ви захопили ворожий танк… Як це відбулося?

У Многопіллі наше відділення від школи, де був розташований наш штаб, кинули на пост, на сусідню крайню вулицю. Ми там восьмеро стояли. Не було навіть бронетехніки, на нас виїхали дві БМП і російський танчик. У мене було тільки РПГ і кулемет, більше озброєння не було. Прийняли бій, дві їх машини покинули поле бою, залишився стояти танк. З нами був полковник, позивний – «Динаміт». Він сам із саперів, яка бригада – не пам’ятаю. Дав нам міну і дав наказ: «Ідіть підірвіть». Підійшли, танк ніби цілий, але без екіпажу. Заліз, півгодини намагався його завести, але все-таки завів і пригнав до шкільного подвір’я. Я передав його і мене знову на пост кинули.

Наступного дня мене вже поранило, потім потрапив у полон. Коли вже після полону передали, я дізнався, що це зробив не я і не мій товариш Ільїн — Царство йому Небесне, він на цей час згорів у машині, і не Ванька, якого в полоні розстріляли, він теж з нами був. А зробив якийсь полковник Сидоренко, зовсім не той, який був з нами. Він отримав за це Героя України, а пацани – нічого. Хоч би батькам щось, мені якось все одно, живий – і слава Богу, а ось батькам хоч би преміальні дали, їм би було приємно.

Ви вже зверталися кудись з цього приводу?

Так, вже багатьом людям говорилося і писалися рапорти… Є багато свідків, які дійсно знають, що це зробив я, бачили мене, коли я пригнав танк. Розумієте, я – звичайний солдат, а то – звичайний полковник, різниця є. За документами я нікуди не їздив, як виявилося в кінцевому підсумку. Військовий квиток у мене забрали в полоні, тут його не зробили. І свідчення про те, що я на той час виїжджав в АТО — теж не зробили. Незважаючи на те, що ми були в Луганській області в бригаді, на висоті прямо біля частини…

Коли навчався в машинобудівному коледжі заочно, і мені потрібно було їхати на сесію в березні, мене не відпустили, бо я був в Луганській області. А коли ми приїхали, я говорив, щоб мені дали якийсь документ, щоб я відвіз у свій навчальний заклад. Виписали, що я був у зоні АТО тільки з 3 по 10 березня. Я запитую: «Чому тільки на десять днів?». Я викинув цей папірець, а через два тижні ми вже поїхали в Донецьк.

Після Донецька, поранень та реабілітації я був у бригаді, ходив на службу. Потім був направлений із третьою ротою в Желанне, Новожеланне. Повернувся назад у бригаду, щоб зробили військовий квиток, але мені знову його ніхто не зробив. Мене відрядили до 133-го батальйону.

Проблем вистачає, і не тільки в мене одного. У нас в бригаді є багато варіантів – зарплата, наприклад. Коли ми виїхали в Желанне, хлопці отримали по 42 гривні, 162, хто 7 гривень отримав. У мене-то немає сім’ї крім батьків, а у хлопців дружини, діти, – і 42 гривні надсилати зарплату… Зараз в даний момент знаходжуся тут, я отримав 600 грн. Чоловік, який зі мною служить, з мого підрозділу взагалі нічого не отримав, а інший отримав півтори тисячі, як і майже всі в бригаді. Як так можна? Потім ще щось говорять в нашу сторону. Якщо вони самі не можуть у себе визначитися з цією проблемою, вирішити її? Чомусь у хлопців з іншої бригади, з якими я спілкуюся, все нормально – якщо є за місяць два-три випадки, але ніяк не цілий підрозділ. Виходить, за документами ніхто нікуди не їздить, нікого ніде не було, а насправді людина воювала півроку в АТО, приїжджає, – а по документах він виявляється в ПЗЧ (пункт зв’язку частини) знаходиться.

Як Ви отримали поранення?

Перше поранення отримав під Многопіллям – снаряд АГС (автоматичний гранатомет) в окоп залетів, була поранена нога і спина. Потім, коли нас вивозили – уже в КамАЗі більше 60 осіб їхало – АГС знову-таки залетів під машину, мені дісталося ще. Потім при самому виїзді, перед тим, як нас взяли в полон, куля 12,7 мм застрягла між четвертим і п’ятим ребром, чотири осколки потрапило у вухо, і 120-а міна ззаду на спині трохи підрозірвала. Ну, природно, контузія… Та це вже дрібниці.

Важко уявити, через що вам довелося пройти. Що Вам допомагало на війні? 

У мене є дитячий малюнок, що нам давали діти, ще коли ми приїхали в Луганську область. Він зі мною був весь час. Там ще молитва «Отче наш» написана, я її, до речі, тоді й вивчив.

Які відносини з товаришами по службі?

Відмінні, навіть більше, ніж відмінні. Дружимо, зідзвонюємося, допомагаємо один одному чим можемо… Навіть у цій ситуації — один отримав зарплату, а семеро не отримали. І ось один намагається розділити по 200, по 300 гривень, щоб товариші могли хоча б сигарет купити, або хоч що-небудь відправити додому, батькам допомогти. Знаєте, ситуації різні бувають. Ми намагаємося якось один одного підтримати, ми дружні.

Як потрапили сюди?

Я в госпіталь взагалі їхати не хотів. Я був на УКП і старі поранення почали давати про себе знати. Приїжджали волонтери і з їх допомогою я опинився тут. (Не дивлячись на постійні сильні головні болі, керівництво частини на це не зважало –прим. авт.) Я не хотів сюди їхати, мене добровільно-примусово відправили сюди на реабілітацію – спочатку в госпіталь до нас в Черкаському, лікарі за мною доглядали, а звідти мені вже дали направлення сюди. Ще потрібно долікуватися.

Як проходить реабілітація?

Чудово! Лікарі тут хороші, відношення теж відмінне… Все відмінно. Мені подобається тут, тут добре – спокійно, тихо, природа…

Іраклію, як війна змінює людину, її цінності?

Так, якщо чесно, я навіть не знаю, як пояснити, але з моєї точки зору, я змінився і не в добру сторону. Досі не можу переключитися. Намагаюся, виходить, але все одно…

Що, на вашу думку, потрібно для завершення конфлікту на сході?

Знаєте приказку? «Риба гниє з голови». Не буду поглиблюватися в подробиці – всі все чудово знають. Є багато відео в ютуб, можна подивитися, почитати, дізнатися.

Про що Ви мрієте?                        

У мене багато мрій. Щоб війна закінчилася насправді, знову почалася хороша служба, щоб все нормально було. За мир у всьому світі мрія.

Ви поїдете ще раз в зону АТО?

Так, там мої хлопці, вони мене там чекають. Та й я, в принципі, вже без них нікуди, ми з ними разом завжди. Для мене це важливо в пам’ять про тих, хто залишив там свої життя. Зараз долікуюся, осколки подістають, і я поїду в частину. Якщо не вийде їх дістати – відразу поїду.

Щоб Ви побажали всьому українському народу у цей непростий час?

Що можна побажати? Тримайтеся! Дуже хочеться сказати велике спасибі волонтерам, тому що без них – як без рук, реально. Якби не вони, зовсім по-іншому все б розгорталося. На даний момент дійсно допомагають тільки волонтери – тим же самим підвезенням їжі в різні точки, куди вже не всі хочуть їхати. Людина сідає на свою цивільну машину і везе. Тією ж формою, допомагають сім’ям тут. Мені неодноразово допомагали. Тепловізори – це все волонтери роблять, хоча насправді має робити держава. Всі ми прекрасно розуміємо, що все продано і все куплено. І ніхто цьому значення не надає.

Дарія Кривошея



загрузка...

Читайте також

Коментарі