Так нас ще не зливали! Роздратування патріотичної публіки розлилось, як море сліз від перцевого газу. Голосування за закон про децентрлізацію для націонал-патріотичної публіки – це, ясно, шлях до федералізації, чи то-пак російсько-федералізації. Все, що відбувається це вже навіть не зрада… Хіба можна до цього підібрати якесь слово? Можна: істерика.

Націоналісти змушують електорат відчути мазохістське відчуття приниження. Інколи розбудити це почуття в масах досить, щоб на чиїхось спинах прийти до влади (комусь – вже вдруге чи втретє). Заради влади вони згодні на війну. Самі вони на неї не підуть, бо потрібно ж комусь блокувати трибуну ВР.

Та ще більше зло бере, коли чуєш промови „прихильників миру”… Хоча логічніше їх було обізвати заручниками становища. Проблема Порошенка в тому, що з часів його виборчої кампанії країна „накручена” правим популізмом і обіцянками АТО за кілька годин, але сьогодні він намагався переконати того самого виборця у необхідності пацифістських маневрів. Невдало. Кров’ю було підтверджене правило, що під гасла про смерть і націю легше налаштувати до бійні, а не суспільного діалогу. Дивно, але на захист змін до конституції лунали теж аргументи з правої парадигми: Юрій Луценко апелював до „хорватського сценарію”, сподіваючись, що і для України „сонце встане”. Володимир Гройсман взагалі знаходився у своїй реальності й заявив, що суть реформи — деолігархізація.

Всю драма у тому, що зміни до Конституції мало що змінюють.

Критикують не за те. Які норми ведуть до узурпації?

Порошенка критикують не за те, за що варто. Зміни в частині особливого статуса можна легко переглянути законом. А ось новації, що ведуть до централізації влади – зацементовані в тілі Конституції і для їх зміни потрібна згода КСУ та 300 голосів.

— Запроваджується інститут префектів. Вони відповідальні перед Президентом і підконтрольні уряду. У діючій поки ще Конституції висловлення недовіри голові адміністрації двома третинами депутатів місцевої ради зобов’язує президент відправити такого главу у відставку (стаття 118). Префект вправі зупинити дію актів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам до вирішення спору судом.

— Право президента розпускати місцеві ради, якщо їхні акти визнані КСУ неконституційними. Після розпуску владу на даних територіях здійснює призначений Президентом державний уповноважений. Вибори у разі дострокового припинення повноважень рад у зв’язку з прийняттям ними неконституційних рішень проводять протягом 120 днів. Протягом усього цього терміну правити даною територією буде президент через свого представника. Створює можливість для зловживань? Але це обгрунтовується необхідністю реагувати на випадки сепаратизму.

Спрощення порядку створення об’єднаних територіальних громад. На практиці це означає створення укрупнених районів з метою економії бюджетних коштів. Не виключено, що на кілька нинішніх районів буде функціонувати тільки одна лікарня та скорочено кількість шкіл. Є ризик перекладання на місцеві бюджети соціально-важливих витрат — на освіту, медицину, транспорт, утримання доріг. Замість принципу „збалансованості” розвитку регіонів пропонується закріпити, що поділ здійснюється за принципом «спроможності» громад (мається на увазі, що «нездатні» громади не повинні існувати). З Конституції забирається перелік областей. Невже для того, щоб теж їх укрупнювати в інтересах економії на догоду МВФ?

Такі положення несумісні з демократією і повинні бути вилучені. Але хто виступає цих авторитарних новацій? Праворадикали, яким на кожному кроці ввижається легалізація ДНР і які готові кидати гранати у співвітчизників?

Націоналізм блокує раціональне мислення і не сумісний з дискусією. Погано, що усвідомити це багато хто зміг лише на крові.

Які зміни потрібні?

За протистоянням навколо особливого статусу криється бажання відвернути увагу від особливого статусу, який мають олігархи. Шлях до миру і децентралізації лежить через знищення олігархату.

  1. Децентралізація для громадян, а не чиновників. Пряма демократія. Проблема не в безправності окремих регіонів, а в тому, що громадянин будь-якого регіону позбавлений можливості впливати на владу. Необхідним є виборність усіх представників влади — від суддів і міністрів до керівників міліції та директорів комунальних установ. Конче важливим є надання законодавчої ініціативи народу — вносити законопроекти, зібравши підписи 10 000 громадян та затверджувати рішення референдумами. Також необхідно надати право кожному громадянинові звертатися до Конституційного Суду зі скаргою про неконституційність актів парламенту і уряду.
  1. Бюджетна самостійність при дотриманні соціальної справедливості. Центральна влада має нести відповідальність за доступ до соціальних благ, а не перекладати соцвидатки на місцеві бюджети. Політика розширення свободи бізнесу може позбавити місцеві громадяи будь-яких ресурсів. Буде здійснюватись приватизація комунальних підприємств; активно лобіюється зниження ставок плати за корстування надрами (за добування нафти і газу). Чи має сенс казати, що „податки повинні лишатись” на місцях, якщо великі підприємства сплачують податки навіть не до столиці, а в офшорних юрисдикціях?
  1. Обмеження політичних прав олігархії. Важливо закрити доступ до влади мільйонерам і топ-менеджменту олігархів. Їх майно має передаватись в управління державі і приносити користь суспільству. Без цього органи самоврядування будуть заручниками бізнес-інтересів. Показовим фактом є звільнення заможних громадян від сплати податку на нерухомість у Києві. Знищення майнових цензів і зниження прохідного бар’єру для партій до 1% — ось що сприятиме виходу суспільного гніву у творчому руслі.

Висновки: сумніви без емоцій

Давайте абстрагуємось від емоцій. Хоча після того, що сталось, це важко.

Голосування 31 серпня 2015 р. не можна розглядати як кінцевий акт демократизації. Не є це і остаточноою здачею національних інтересів. Вони є проміжним тактичним шляхом до примирення. Вони мають засвідчити, що в Україні прагнуть миру.

Цинічні політтехнологи Банкової з наївною упертістю запевняють, що це є хитрий і таємний план. Державна таємниця, яку ніби й не намагались приховати. Хижі апетити „ДНР” та „ЛНР” перевершують будь-яку конфедерацію: навіть у Швейцарії армією керує „союзна” влада. Порошенку потрібно, щоб вони себе здискредитували непомірністю амбіцій та агресією. Цього недостатньо, щоб їх перемогти, але це дозволяє втримати владу. Говорячи про Мінські угоди чи прохання Європи, забувають, що на Донбасі, передусім, живуть люди, з якими потрібно відновити порозуміння.

Президентська команда йде на таке рішення, адже її влада під загрозою. Виникає питання: чому вони приймаються лише зараз? Тому що вирішення конфлікту військовим шляхом неможливе і вартує багатьох жертв (хоча, як засвідчили події 31 серпня, шлях до миру теж окроплений кров’ю).

Націоналістів ображає сама лише згадка про „особливі” райони. Вони хочуть зробити вигляд ніби війни на Донбасі не було і все в порядку. Але, на жаль, все не в порядку.

Блокуючи трибуну, РПЛ апелює до народу. Та чому не згадували про нього раніше? Скажімо, коли голосували разом з БПП і НФ за новий закон про місцеві вибори, що монополізує право на висування кандидатів за партіям і піднімає грошову заставу? Сьогодні вони скаржаться на тиск Європи. А чим вони думали, укладаючи Коаліційну Угоду, яка передбачала здійсненню ліберальних реформ за сценарієм МВФ?

Важливі рішення в нас завжди приймаються несвоєчасно. Усвідомивши реальність дефолту, влада пішла на переговори про списання частини боргу. Хоча зрозуміло було, що списати його слід було повністю у 2014 році. Ще у січні Наталія Яресько пишалась тим, що Україна „своєчасно та в повному обсязі” виплачує зовнішній борг. Усвідомиши, що скоро населенню не буде чим оплачувати нові тарифи, влада пішла на підвищення мінімальної зарплати (рік назад прем’єр Яценюк назвав би своє рішення написаним агентами ФСБ). Але втрачений час заглибив кризу.

Чи можна змінювати конституцію під час війни? Якщо ними можна припинити війну, то можна все, що завгодно. Лише після неї можлива будь-яка дискусія.

Мінські угоди виконувати потрібно, але вони не містять усіх змін, які потрібні Україні – тих, які подолають владу великого капіталу й дозволять кожному громадянину брати участь у прийнятті суспільних рішень. Які повернуть віру у рівність і солідарність. Без цих змін будь-які зусилля миротворців будуть марні.

Віталій Дудін, оргкомітет партії «Соціальний рух», для Соцпорталу



загрузка...

Читайте також

Коментарі