Всі ми, мами, хто живе в місті, колись стикаємося з цим питанням. З різних причин. Хоча, в принципі, частіше ми стикаємося з іншим питанням — як взагалі новоспеченій мамі вижити?..

Але тут у кожного свій рецепт. Мені ж після народження Дарки найважче було звикнути не до того, що хтось змушує мене прокидатися по кілька разів за ніч, що для когось ти асоціюєшся з їжею чи що треба не втратити голову в цих підгузках-годуваннях-прасуваннях. Найважче було усвідомити, що в один прекрасний і радісний день я стала цілком прив’язана до дому, я не могла дозволити собі вибігти в магазин, зганяти в центр міста, зустрітися з ким хочу, сходити в кіно на довгоочікуваний фільм.

Місто, яке ще вчора було моїм і усміхалося звідусіль моєму вагітному стану, відвернулося від мене і стало лякати мене кілометровими відстанями, непридатним громадським транспортом, сходами до аптеки і дитячого магазину (!), вузькими турнікетами в супермаркеті, купою бордюрів, підземних переходів… І найперше — 8 сходів до ліфта у під’їзді і 3 сходинки на ґанку — які я, недосвідчена міська мама, долала з візком на собі. Так, на собі, бо не знаючи хитрощів заїзду по сходах, я щоразу знімала люльку, складала шасі і виносила це в обидвох руках надвір і назад до дверей квартири. У цей момент моя недавня мрія мати двійню розбилася об вузькі двері мого під’їзду.

Добре, що моя активна вдача не змогла довго витримувати це жахіття, і я потроху стала знайомитися з містом по-новому. Зараз я навіть трохи сумніваюся, чи комусь стане в пригоді цей текст (ну принаймні посміємося разом), але, згадуючи себе з дитячим візком на собі, де мирно спала п’ятикілограмова місячна Одарка, думаю, що якби тоді мені хтось сказав, що не все так страшно і всі через це проходять, а ще краще — показав, як не клякнути перед сходами з дитячим візком у руках, я би легше пережила післяпологову клаустрофобію.

В люди

Для мене вихід в люди зовсім не означав вихід з дитиною на прогулянку. Мене манили натовпи незнайомих людей, культурні події, танці, на які ходила з чоловіком ще зовсім нещодавно на восьмому місяці вагітності, блискучі вітрини крамниць, кав’ярні, зустрічі з друзями, яких вже давно не бачила…

Взагалі подорожувати з дитиною ми почали рано. Вже в 10 днів ми посунули в Чернігів до бабусі-дідуся святкувати Новий рік. Дарка всю дорогу мирно спала. Так вона спала в дорозі й наступні кілька місяців. Тож мандрувати з немовлятами перестало бути для мене якоюсь незвіданою нішею.

У два місяці ми з чоловіком таки вийшли у “справжні люди” в Мистецький Арсенал. Тут я все-таки скористалась принадами слінгу. До слова, слінги це справді прекрасний винахід людства (до речі, дуже давній винахід, бо існував давно і у багатьох народів, але зараз цю ідею успішно “реанімували”, і батьки можуть насолоджуватися багатством видів і кольорів). Але з Даркою для мене цей предмет не став замінником дитячого візка, як це відбувається у деяких мам. Не знаю чому, але, перш за все, заважав страх, оскільки слінг все ж дещо сковує рухи, а 5-6 кілограмів попереду — це не просто вагітний живіт, це щось рухливе, яке може ще й розкричатися, захотіли їсти, наробити у підгузок, який треба якось змінити (візочок тут виконує значно більше ролей). Тут далося взнаки ще й те, що весь цей перший досвід зі слінгом проходив узимку (так, у мене була слінгокуртка — ще один цікавий винахід, — яку я носила ще й як куртку для вагітних), але страх переохолодити і перегріти дитину і неможливість підібрати відповідний одяг (у слінгу дитині доволі спекотно — взимку ми одягали один бавовняний комбінезон), а також закрити шию-голову цього вертлявого створіння від снігу-морозу-протягу не вселив у мене великої любові і прив’язаності до цього предмета. Хоча, скажу я вам, в деяких випадках справді дуже зручно. Деякі мами застосовують його і вдома як засіб боротьби з болями маленьких животиків, але я не можу поділитись подібним досвідом — вдома Дарка в слінгу не сиділа, лежати — я боялась затиснути тканиною її голову, а великої потреби як такої і не було. Але якщо була б — можна пробувати.

З півроку ми почали використовувати замість слінгу ерго-рюкзак, і от це було вже краще. Хоча його я теж без візка рідко використовую на великі відстані. Але, по-перше, літо і це набагато легше. По-друге, вона вже сидить і це теж плюс, бо я можу спокійно вийняти її звідти і не боятись за те, що не знаю, куди її подіти (покласти, притулити) на хвильку. Власне, з рюкзаком можна подорожувати і громадським транспортом, навіть маршрутками. Але зважайте, що півдня вештатись містом все одно буде важко.

З візком (досвідченим мамам — пропустити)

Але найскладнішою для мене залишалася подорож з дитячим візком. Через всі ці сходи, транспорт, дивні залізні пандуси, на які не стають колеса нашого візочка… Спочатку я випробувала метро і через якийсь час я навіть полюбила цей вид транспорту за шум, під який дитина мирно собі спала, за відносну просторість салону (якщо не рахувати годин-пік) і за відносно сталу температуру, незважаючи на літню спеку знадвору. Найбільш мама-френдлі станціями виявились найновіші станції синьої гілки (Деміївська — Теремки), де є спеціальні ліфти для мам з візочками, інвалідів та осіб похилого віку (тут можуть роздратувати лише зовсім нелітні тітоньки, що біжать поперед вас викликати ліфт і набиваються першими, але можна зачекати і наступного). Трохи гірше з найстарішими станціями на правому березі, де є ескалатор — тут треба лише зайти з візком так, щоб передні колеса опинились вгорі (якщо спускаєтеся, то передні колеса заїжджають останні) і підтримувати візок на руці чи плечі, а за можливості (зважаючи на відстань між передніми і задніми колесами) — задні колеса можна поставити на сходинку нижче. Якщо дитина лежить у візку — випасти не повинна, а в прогулянкових візках — краще все ж пристібнути. Найскладніше — з лівобережними станціями, на яких лише сходи. Але там є пандус, і якщо ви вже навчилися маневрувати на ньому (переважно налягаючи на задні колеса, бо передні або поворотні і вужчі за смуги пандуса, або переднє колесо взагалі одне…), то можна трохи підкачати ноги. Ну і майже нестерпно на переходах між станціями, де немає пандусів, а є лише дужі руки небайдужих перехожих і ваше багатостраждальне обличчя (щоб ваша багатостраждальність не викликала у людей бажання битися об стіну, з самого початку, якщо у вас така сама активна вдача, обирайте візок полегше). Але і тут раджу попрактикувати заїжджати на сходи дитячим візком на себе на задніх колесах, оскільки може статися і так, що ваші натруджені руки і невиспані очі ніякої емпатії у перехожих не викличуть (спускатися можна так само, скачучи на задніх колесах). Або вам кинеться допомагати якась бабуся, після чого у вас з’явиться сила не лише візок на собі винести, а й її, куди треба, перевести. З автобусами-тролейбусами складніше, але можливо: навряд чи ви колись бачили, щоб водій опускав для візків спеціальну платформу на середніх дверях, але на нові низькі автобуси-тролейбуси цілком можливо виїхати і без допомоги.

Ну отак от ми і мандруємо тепер містом, оминаючи складні ділянки і ні на мить не зупиняючись перед сходами київських підземок.

Але тепер мене дуже хвилює тема облаштування нашого міста для мам з візочками, аби весь оцей “біг з перешкодами” не викликав депресій і стресів, і не змушував мам по півроку намотувати кола навколо свого будинку. Бо іноді хочеться не просто відчувати ті ж безмежні можливості, які були до народження дитини, а й насолоджуватися мандрівками вдвох, пізнавати нові світи і радіти можливості мати поруч такого маленького друга. Якщо вас це також хвилює — об’єднуймося.



загрузка...

Читайте також

Коментарі