Якщо не станеться наступу російсько-терористичних військ до осені 2015-го року, то в Україні буде реалізована модель «війни на розрив». Ця модель є однією з трьох, які були означені в моїй статті «Прогнози на осінь»: «війна на винищення», «війна на виснаження», «війна на розрив». Причому вибір однієї з трьох моделей прогнозувався для української революційної влади і для російського тоталітарно-мілітаристичної влади до осені 2015-го року.

Про це йдеться в статті Сергія Дацюка «Війна на розрив».

В останній час українська влада та українське суспільство все більше схиляється до вибору моделі «війна на розрив». Модель «війни на розрив», як зазначалось в згадуваній статті, означає «встановлення лінії розмежування між Україною та ДНР-ЛНР, оголошення території окупованою та її жорстку ізоляцію і блокаду.»

Робота ОБСЄ на модель «війна на розрив»

Модель «війна на розрив» потребує зовнішніх спостерігачів. Такими зовнішніми спостерігачами є Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ (СММ ОБСЄ), яка щоденно викладає свої звіти по ситуації на окупованій території Сходу України.

На самому початку роботи цієї Місії було багато нарікань на її необ’єктивну позицію. Також фіксувалися факти явної роботи Місії на Росію, коли військова інформація щодо позицій та дій ЗСУ потрапляла до рук супротивника.

Останнім часом Місія надає більш виважену і об’єктивну інформацію. Така інформація не подобається Росії в особі керівництва ДНР та ЛНР, оскільки вона підриває стратегічну мету Росії – вести приховану війну проти України і публічно відмовлятися від наступних фактів: 1) постачання зброї з Росії на територію ДНР і ЛНР; 2) присутності російських військових комбатантів та спеціалістів на території ДНР і ЛНР; 3) управління і фінансування цієї війни з боку Росії.

Якщо уважно проаналізувати, наприклад, останні три формальні звіти про військові дії на території ДНР і ЛНР, особливо так звані «annexed table», посилання на які можна знайти в самому кінці кожного звіту, – за 10, 11 та 12 серпня 2015 року – то можна зробити декілька важливих висновків.

1) Ініціатором обстрілів і посилення їх активності є бойовики ДНР і ЛНР; 2) Обстріли ЗСУ завжди ідуть у відповідь на ініційовані обстріли ДНР і ЛНР; 3) Навіть коли представники СММ ОБСЄ не можуть встановити ініціатора обстрілів («N/K» в «annexed table»), то їх походження дуже часто можна виявити як обстріли з боку ДНР і ЛНР, оскільки після них по часу ідуть обстріли ЗСУ у відповідь; 4) абсолютна більшість визначених СММ ОБСЄ обстрілів мають походження ДНР і ЛНР.

У таблиці СММ ОБСЄ, яка перебуває на території ДНР і ЛНР, місця та час моніторингу завжди спеціально зазначається, вогонь з боку ДНР і ЛНР називається як «вихідний» вогонь («outgoing» в «annexed table»), а обстріли ЗСУ називаються як «вхідний» вогонь («incoming» в «annexed table»).

Водночас СММ ОБСЄ у своїх брифінгах та оперативних звітах не дають політичних оцінок. Саме це, з одного боку, дає привід для критики української громади роботи представників СММ ОБСЄ, але, з іншого боку, допомагає їм продовжувати свою роботу в ДНР і ЛНР, звідки походить не просто критика, а протидія і загроза їх життю.

Отже СММ ОБСЄ, виставляючи мету «розвести сторони конфлікту і припинити збройних конфлікт між ними», фактично працює на модель «війни на розрив». СММ ОБСЄ боронить «лінію розмежування» між Україною та ДНР-ЛНР і таким чином сприяє розриву України.

Останні місяці дали можливість Україні зрозуміти, що принаймні Європа готова пожертвувати окупованою частиною території України в обмін на так званий мир на Сході України у вигляді замороженого конфлікту. СММ ОБСЄ просто виконує настанови ЄС щодо замороження конфлікту на Сході України.

Французькі депутати вже відвідали Крим. Те ж саме обговорюють в Німеччині і Польщі. Тобто війну на Сході України ще не закінчено, а Європа вже намагається вибудовувати структуру європейської безпеки, де Крим та окупована частина Донбасу не буде належати Україні.

Вибір української громади моделі «війна на розрив»

Більшість української громади потроху призвичаюється до ситуації розриву з Донбасом. Ця призвичаюваність не полягає в тому, що відбуваються якісь демонстрації чи акції на підтримку відділення Донбасу, хоча за допомогою Росії вони і можуть бути організовані. Причому знайдеться багато охочих українців взяти в них участь.

Раз більшість української громади за мир, то вона готова принести жертву у вигляді зречення від окупованих територій на користь Росії сукупно з примарним сподіванням на повернення цих територій до складу України колись у майбутньому.

Що значитиме уникнення моделі «війна на розрив»? Це означатиме продовження або «війни на винищення», або «війни на виснаження».

Безліч українських патріотів упевнені, що ми винищимо більше, ніж росіяни. Це не так. У країнах громадянства ціна людей більша, ніж у країнах підданства. Та й у абсолютній величині росіян просто більше, ніж українців. Стратегія винищення це глухий кут, бо вона не дає перемоги – обидві сторони програють. Причому програш України буде більший, бо територія буде зруйнована, а людські втрати будуть дуже великі.

Безліч українських патріотів також упевнені, що Росія першою виснажиться, а Захід буде і далі підтримувати Україну. Потрібно сказати жорстко – не можна будувати стратегію на сподіваннях щодо дії інших (Росії та Заходу), бо така стратегія ненадійна. Стратегію потрібно будувати на власних діях. Україна наодинці не здатна ефективно впровадити стратегію «війни на виснаження».

Мир у війні на Сході України в розумінні української еліти є «війна на розрив» Водночас одна частина української еліта виступає за збереженням непевного статусу, який можна буде змінити в майбутньому на свою користь, а інша частина виступає за чіткий статус окупованої території з чітким розривом щодо неї.

У політичних лідерів не вистачає духу, щоб публічно і прямо сказати, що такий непевний статус окупованої частини Сходу України це також можливість для Росії зробити процес окупації невідворотним.

Непевний і нечіткий статус окупованої території Сходу України це не тільки не вирішення проблеми, це не просто відкладення проблеми, це пряме делегування вирішення проблеми Росії, бо Україна ВЖЕ не контролює окуповану територію.

Саме в такій ситуації замовчування перспектив квазістутсу на Сході України з’явилася ідея переписати Конституцію України під війну. Сьогодні політична еліта намагається переписати Конституцію України під ситуацію війни без підтримки української громади, задіюючи механізм тиску на лідерів думок, маніпуляцій суспільною свідомості і навіть явних підлогів законів на рівні голови Парламенту.

Ніяк не можна пояснити ті недолугі правки в Конституцію, в яких децентралізація постає як ще більша централізація, реальних повноважень громади так і не отримують, а натомість окупована частина території України отримує квазістатус, правове розуміння якого відсутнє в Україні, в Росії і в ОБСЄ. Пропоновані правки створюють не просто сумну Конституцію, вони створюють нерішучу Конституцію, яка діятиме контрпродуктивно.

Виходячи саме з цих обставин, ряд українських громадських діячів виступили з ініціативоюввести мораторій на зміни до Конституції, допоки продовжується війна. Не можна робити Конституцію інструментом протистояння, бо саме цього прагне ворог. Конституції не переписуються під час війни, бо розплата за це буде набагато більша, ніж втрата території. Окрім того, це зумовить політичну кризу, особливо на рівні місцевих влад в регіонах, і знищить самоповагу українців.

Отже стратегія моменту – Україні потрібна справжня децентралізація, Україні потрібні чіткі статуси всіх частин її території. Україні потрібна Конституція хоча б на десятиліття, якщо не на століття, а зовсім не на 5 років.

Ще більш масштабний погляд на згадану ініціативу дозволяє зробити висновок про те, що значна частина українських громадських діячів усвідомлює глухий кут мирного процесу в «нормандському форматі» та недієвість «мінських угод».

Автор: Сергій Дацюк

Джерело: blogs.pravda.com.ua



загрузка...

Читайте також

Коментарі