Нещодавно відновила роботу Комісія при Президентові України у питаннях помилування. Було затверджено її новий склад, до якого увійшла й відома громадська діячка, президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна», доктор юридичних наук, професор Катерина ЛЕВЧЕНКО.


Нам неодноразово випадало спілкуватися з нею, коли йшлося про забезпечення рівних прав жінок та чоловіків в Україні, про боротьбу з домашнім насильством та насильством щодо жінок — у цій царині вона працює вже понад двадцять років. Наскільки дотичне до цих проблем її нове призначення? Та й взагалі, як працює та які питання розглядає Комісія у питаннях помилування? Чи актуальна її робота в країні, де тривають воєнні дії, загострюється боротьба з корупцією і суспільна свідомість більше концентрується на покаранні винних, аніж на милосерді?

— Склад нашої Комісії фаховий і досить різноманітний, — почала розмову Катерина Левченко. – До неї входять представники органів виконавчої влади – Міністерства юстиції, Державної пенітенціарної служби, Генеральної прокуратури, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, народний депутат України, а також представники громадського сектору.

На мою думку, якщо враховувати завдання Комісії, то саме представників неурядового сектору могло б бути й більше. Часто опрацювання питання помилування виходить за межі вузько фахового підходу. До того ж потребує часу, а з цим у чиновників можуть виникати проблеми.

Що передбачає саме поняття помилування?

— Це серйозний та відповідальний акт. Тут не йдеться про умовно дострокове звільнення чи про амністію.

Правом помилування в усі часи були наділені перші особи держави. Таке ж право має і Президент України. Він довіряє право підготовки рішення про помилування експертам, які повинні максимально зважено та зусібіч підійти до цього. І вже потім рішення Комісії може бути прийняте чи відхилене Президентом.

Для мене особисто це дуже велика відповідальність. І я довго думала, чи маю займатися цією роботою, радилася з людьми, які знайомі з нею. Бо розумію, що людина, яка скоїла злочин, може розкаятися і просити про помилування. Але ж вона потім може знову повернутися на злочинний шлях.

Наскільки виправдано в нинішній непростій криміногенній ситуації та війни на сході України взагалі лібералізувати помилування? В Україні є чимало людей, які, навпаки, вважають за потрібне запровадити політику сильної руки, спрямованої на наведення порядку в країні.

— Мій досвід та знайомство з відповідною практикою різних держав показує, що суворі покарання не завжди є запорукою забезпечення порядку та безпеки. Має формуватися правова поведінка в суспільстві, коли люди знають, що закон – один для всіх, а не для управління масами. Не для того, щоб були правила для верхівки суспільства і для решти.

Більше того, з моєї точки зору, не завжди покарання у вигляді позбавлення волі (а це в нас досить поширене покарання) відповідає суспільній потребі та вирішує основні питання. Так, має бути покарана особа, яка скоїла злочин, але ми також говоримо про відновлення справедливості. Скажімо, за низку економічних злочинів варто запроваджувати економічні покарання. Дуже важливо, щоб за майнові злочини не лише призначалося покарання, але й створювалися механізми для відновлення зруйнованого чи повернення вкраденої власності. Якщо людина, яка вкрала в когось половину нажитого за все життя майна, отримає 7-10 років позбавлення волі, але втрачене майно не повернеться, то це навряд чи можна вважати відновленням справедливості.

Але є ціла категорія злочинів, які до певної міри можна вважати випадковими. Скажімо, вбивства на побутовому ґрунті, які стали наслідком сварок між сусідами, родичами, на ґрунті систематичного домашнього насильства.

Я не хочу виправдовувати того, хто вчинив злочин. Та маємо розуміти, що часто такі трагічні випадки трапляються без умислу. Скажімо, недавно Комісія розглядала справу, коли вбивство було скоєне в результаті ДТП. Її винуватець цього не прагнув. Більше того, він не був у стані алкогольного сп’яніння, але втратив контроль і сталося лихо. Він отримав 8 років позбавлення волі.

Треба, щоб покарання відповідало скоєному і вносило необхідні зміни в життя людини, аби унеможливити повторення злочинів.

Хто визначає кандидатів на помилування, яким критеріям вони мають відповідати і як рішення щодо їх майбутнього ухвалюється членами Комісії?

— Людина, яка скоїла злочин і відбуває покарання, надсилає лист Президентові. Це передбачено Конституцією України, Кримінально-виконавчим кодексом. Тобто, є право на звернення і цим ув’язнені можуть скористатися.

Лист розглядається в Адміністрації Президента Департаментом з питань помилування. Він готує справу про помилування і довідку про особу, яка подала відповідне прохання. Ці документи передаються членам Комісії, і потому ми знайомимося з ними.

Ця робота є конфіденційною. Ми ніде не розголошуємо прізвища та дані тих людей, які подали ці документи. Такий підхід відповідає вимогам Закону про захист приватної інформації. Члени Комісії знайомляться з цими справами, з судовими вироками, з характеристиками, які надаються установами виконання покарань, з іншими матеріалами. На засіданні Комісії справи розглядаються в алфавітному порядку, члени Комісії висловлюють особисті думки та голосують.

Вкрай важливо, щоб співробітники Департаменту з питань помилування, які обслуговують діяльність Комісії, обов’язково враховували в протоколах всі наші думки та пропозиції. Потому ці протоколи потрапляють до Президента України, і він може зважати на них при ухваленні остаточного рішення щодо помилування.

Є питання, щодо яких ми одностайно ухвалювали рішення. Але є ситуації, коли рішення ухвалювалося більшістю, причому, більшістю в один голос. Чи то на підтримку помилування, чи проти.

За цей час відбулося два засідання Комісії. Участь у першому взяв Президент України Петро Порошенко. Отже, при всьому комплексі питань та проблем, які сьогодні є в державі, він серйозно ставиться до нашої роботи. Це також додає нам більшої відповідальності.

Чи швидко реалізується на практиці рішення про помилування?

— Коли приймається рішення про помилування, це не означає, що завтра людину буде випущено. Помилування може передбачати скорочення терміну покарання. І було лише кілька випадків, коли помилування наступало одразу.

9 червня відбулося перше засідання нашої Комісії, а наприкінці місяця я відвідала Чорноморську жіночу установу відбування покарань, що на Одещині. І добре було дізнатися, що жінку, яку ми помилували, вже відпустили.

Чи багато в Комісії справ про помилування жінок?

— Близько 40% справ, які розглядає Комісія, стосуються жінок. 90% із них скоїли вбивство. Але до того всі вони були жертвами домашнього насильства. Я багато років займаюся цими питаннями, і от тепер побачила фінальний акорд у цій справі.

Я привернула увагу до такого розгортання ситуації і Президента України, і керівництва Міністерства соціальної політики. Дотепер домашнє насильство кваліфікується у нас як адміністративний проступок, відповідно до статті 173 з приміткою 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Я знайомилася з деякими справами, де зазначено: звинувачувана говорила про те, що потерпілий, якого вона вбила, погрожував позбавити її життя чи покалічити. Проте у вироку суду зазначено, що оскільки нема тілесних ушкоджень, не можна робити висновок про скоєння насильства.

Поняття «насильство в сім’ї» взагалі не використовується в вироках суду. Використовується таке поняття, як «неприязні стосунки» або «неприязні стосунки на побутовому ґрунті».

Тож часто кривдники не отримують належного покарання і протидії суспільства і продовжують знущатися зі своїх домашніх. Зрештою, у деяких жінок уривається терпець, і вони наважуються на крайній крок.

Все це показує, яким актуальним для держави є питання протидії домашньому насильству, насильству стосовно жінок. Йому мають приділяти більше уваги і працівники правоохоронних органів, і судді. І, звісно ж, місцеві органи влади, особливо, в сільській місцевості, соціальні служби. Неувага держави в даному випадку має надто сумні наслідки.

Тому в контексті посилення боротьби з ґендерно зумовленим насильством Україні вкрай важливо ратифікувати Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульську конвенцію). Вагомі кроки в цьому напрямку вже зроблені. Зокрема, Верховна Рада запланувала ратифікацію Стамбульської конвенції у ІІ кварталі 2016 року.

Чи доводилося Комісії розглядати справи, пов’язані з торгівлею людьми?

— Ні, таких справ поки що ми не отримували. Як не було і справ, пов’язаних з насильством стосовно дітей.

На розгляді Комісії було кілька справ, коли чоловіки вбивали своїх жінок, і це було продовженням домашнього насильства. Я в таких ситуаціях голосую проти помилування.

Чи можуть рішення Комісії поширюватися на в’язнів, які відбувають довічне покарання?

— Довічно ув’язнений має право звертатися з проханням про помилування лише через 20 років відбування покарання. Поки що у нас на розгляді не було жодної подібної справи.

Думаю, що ухвалювати рішення про помилування довічно ув’язнених дуже складно. Мені доводилося знайомитися зі справами, коли вбивство скоювалося з особливою жорстокістю. Йому передувало тривале знущання над жертвою. Така жорстокість дуже лякає. Важко бути впевненою, що вона не повториться в майбутньому.

Ті, хто відбуває довічне покарання, скоюють дуже серйозні злочини. І я не знаю, чи візьму на себе відповідальність милувати. Суд може переглянути вирок за якимись новими відкритими обставинами.

З іншого боку, в країні зростає кількість осіб, які відбувають довічне покарання. І виникає проблема – як утримувати цих людей. Але це вже інший аспект.

Чи багатьох людей, які були позбавлені судом волі, може торкнутися помилування?

— Комісія з питань помилування не працювала понад рік. Дуже формально вона працювала за попередньої влади. В той період у її складі була лише одна представниця громадського сектору.

Інакше складається ситуація нині. За два засідання Комісія розглянула понад 40 справ. Третє засідання має відбутися в середині вересня. Скільки справ розглядатиметься на ньому, я не знаю. Але мені відомо, що на розгляді в Комісії перебуває загалом близько 800 справ.

— Чи всі вчорашні в’язні здатні адаптуватися до нашого непростого життя?

— Без сумніву, що не всі. І це дуже складне питання.

Я знаю приклади, коли колишні ув’язнені проживали в Донецьку, Луганську або в Криму. А покарання відбували на іншій території України. Виникало питання: куди їм повертатися?

Коли ми розглядаємо справи про помилування, то зважаємо на різні аспекти. В тому числі, і на зв’язки між членами родини. Звісно, питання, куди повертатися, не є підставою для ухвалення негативного рішення. Але нам важливо розуміти, як людина в подальшому освоюватиметься в житті, хто їй у цьому допомагатиме.

Мене особливо турбує доля ув’язнених жінок. Їм набагато важче адаптуватися до вільного життя, ніж чоловікам. Парадокс у тому, що чоловіків з місць позбавлення волі переважно чекають їхні жінки. А жінок чоловіки, як правило, не чекають.

У ЗМІ поширювалася інформація про те, що деякі в’язні просили замінити їм термін покарання на участь в АТО. Наскільки реальний такий компроміс і чи розглядається він членами Комісії?

— Відразу скажу, що це не питання для Комісії, це не наша компетенція.

Але як громадянка, я вважаю, що було б дуже добре, аби людям, які готові брати участь у захисті країни, це дозволялося. Хоча, звісно, тут теж треба ретельно дивитися – за які злочини вони відбувають покарання.

Разом із тим, ми маємо розуміти, що воєнні дії на сході країни породжують численні проблеми. Фахівці відзначають зростання домашнього насильства та ґендерно зумовленого насильства в сім’ях учасників АТО та в середовищі внутрішньо переміщених осіб. До Центру «Ла Страда – Україна» вже неодноразово зверталися по допомогу в таких ситуаціях. Принагідно хочу повідомити номер телефону нашої «гарячої лінії» — 0800 500 335. З мобільних телефонів – 386.

Подейкують, що необхідність у помилуванні виникла в зв’язку з переповненням в’язниць та нестачею коштів на утримання пенітенціарних закладів. Що ви думаєте з цього приводу?

— Нема зв’язку між економічним станом країни, помилуванням і кількістю в’язнів. Більше того, кількість в’язнів в Україні неухильно зменшується. Якось ми були в установі, яка розрахована на 700 місць. Зараз там перебуває близько 450 осіб, а колись ув’язнених там було до 2 тисяч.

В Україні кілька десятків тисяч в’язнів. Наша Комісія за рік може розглянути 200-300 справ про помилування. Тож не варто це вважати додатковим економічним чинником для поліпшення діяльності всієї пенітенціарної системи.

Вже відбулося два засідання Комісії. Скільки рішень про помилування ви ухвалили і кого саме вони торкнулися?

— Після першого засідання ми помилували 20, а після другого – 10 засуджених. Багато це чи мало?

Мені відомо за інформацією керівника Департаменту з питань помилування АПУ Олександра Букалова, за президентства Леоніда Кучми та Віктора Ющенка щороку милували майже тисячу засуджених, а в 2011-2014 роках Віктор Янукович помилував лише 43 особи.

Наша Комісія ухвалила позитивні рішення про помилування у двох третинах справ, які ми розглядали. Приміром, готуючись до засідання, ми вдвох з іншим членом Комісії – громадським діячем Володимиром Ажиппо відвідали Качанівську жіночу колонію, де зустрілися з кандидаткою на помилування. Спілкування з нею, з керівництвом колонії переконало нас у необхідності підтримати її прохання.

Так само я мала зустріч з двома ув’язненими жінками в Чорноморській колонії. Моя думка щодо помилування однієї з них також переконала членів Комісії.

До третього засідання я планую відвідати установу відбування покарань в Тернопільській області.

Володимир ДОБРОТА,
Національний прес-клуб «Українська перспектива»



загрузка...

Читайте також

Коментарі