Пройти повз вітрини цього кафе неможливо, через прозорі вікна до тебе ластяться котики, за увагу яких змагаються і діти, і дорослі. Власниця кафе Тетяна Годок переїхала з чоловіком із Криму до Львова і вирішила втілити в життя свою ялтинську мрію — відкрити ZooCafe – справжнє котяче царство. Львів, попри всі бюрократичні перепони, виявився по-європейски толерантним до зоокафе. Тут гостинно зустрічають усіх, хто любить пухнастиків. Відвідувачі можуть не лише гратися з котиками, які живуть у закладі, але й приводити своїх домашніх улюбленців.  З успішними переселенцями поспілкувався The Insider.

Жити в окупації , як?! «Ура — Росія!» — більше не друзі»

Було таке відчуття, що Крим більше не буде Україною. Ще за 2-3 тижні до референдуму вперше усвідомила, що ми з чоловіком не зможемо залишитися в Ялті. За кілька днів усе змінилося, всі почали говорити, що Україна — це не наша країна, «Росія – ура!»… Цим людям не можеш більше довіряти і серед них жити.

Дівчина розповідає, що відразу після появи «зелених чоловічків» виїхати з Криму не мали змоги. Тож довелося почекати кілька місяців, аби назбирати кошти на переїзд. Проте жити в окупації для Тетяни було нестерпним:

— Було дуже важко перебувати там… Усі ці люди-перевертні, які були твоїми друзями, близькими, а виявляється, що вони просто агресивні ватники, які раптом стали патріотами Росії. Було лячно. Вони були дуже агресивні.

Найбільше Тетяну хвилювало і дратувало емоційне тло подій, триколори усюди та ФСБ, яке навіть одного разу приходило до неї на роботу. Особисто зі співробітниками ФСБ дівчина не спілкувалася, проте їх дуже цікавило, «що говорять» про події в Криму:

— Це було дуже неприємно. Бо ти сидиш з українським патріотичним манікюром і навіть, якщо ти будеш обманювати і казати «я за Росію», а тут твої такі нігті…(сміється…)

«Як спакувати все своє життя в дві валізи і поїхати?»

Спочатку пара хотіла переїхати до Києва, але столиця здалася їм занадто гучною і великою. Тому подружжя вирішило осісти у Львові:

— Ми хотіли осісти в більш камерному і затишному місті, тому обрали Львів.

Важким був процес підготовки до переїзду, парі довелося залишити в Криму власноруч облаштовану квартиру:

— Кожну річ ми з чоловіком купували, обирали, і тут це все треба полишити і переїхати на орендовану квартиру, яка мені не подобається. Як спакувати все своє життя в дві валізи і поїхати?

«Все життя» у валізи спакувати не вдалося, Тетяна разом із чоловіком три дні запихали в машину найнеобхідніше, проте багато речей довелося залишити. Адже на той час, коли пара покидала Крим, уже не працювала «Нова пошта», а посилкою відправляти речі було лячно, розповідає Тетяна:

— Ми вирішили їхати машиною, запакували її повністю, хоча деякі дорогі серцю речі довелося залишити. Наприклад, у нас було багато фотокартин, де ми з чоловіком щасливі, я змогла взяти лиш одну…Отак і поїхали забрали ще двох наших кішок.

Бюрократичні перепони для ялтинської прописки

Спочатку подружжя винаймало квартиру подобово, але за тиждень баталій із пошуком житла назбирало декілька неприємних історій:

— Коли власники чули, що ми з котами та ще й переселенці, відразу відмовляли. З маклерами – теж не склалося. Бувало таке, що ти прийшов дивитися квартиру, а тобі сказали, що ти пятий у черзі, а другий уже її забрав…. А одного разу ми вже погодили квартиру, але власники відмовили, бо виставляли її, аби дізнатися, чи хтось візьме… Абсурд! – обурюється дівчина.

Після тижня пошуків пара все-таки зголосилась на квартиру, яка їм не подобалася, кажуть: «не було ні сил, ані бажання шукати далі». Але на цьому пригоди подружжя не скінчилися. Аби зареєструватися як переселенці Тетяна з чоловіком були змушені оббігати кілька кабінетів у різних куточках міста:

— Спочатку нам сказали їхати в міграційний центр, там сказали: вам не сюди, їдьте ще у два місця. В одному з них нам видали написаний від руки папірець А4. Записали туди мого чоловіка з дописом «разом із дружиною», навіть не вказали мого імені! А потім із цим документом треба було їхати знову кудись, стояти в черзі півдня аби дізнатися, що в тебе немає ще якогось документа.

Через півроку довідку переселенців Тетяна з чоловіком таки отримали, проте вона була вже недійсною:

— Ми її робили не заради допомоги, а для того, щоб до нас ставились, як до громадян України. Нам, звісно, видавали, здається, 200 гривень три місяці, потім перестали, але не в цьому справа, а у ставленні.

Дівчина наголошує, що найтяжче було змиритися з бюрократією, яка переслідувала подружжя на кожному кроці через ялтинську прописку. То банк заблокує кошти, то відмовляється видати депозит, то ще щось.

— Мені передавали мої гроші з Одеси, я їх не могла отримати тут у банку, бо мені сказали: «Ви з Криму», я така «І що? Я не громадянка України?». Нам потрібні нормальні умови існування, а не виживання! В такі моменти відчуваємо себе не те що переселенцями, а нелегальними мігрантами, які добрались Америки, а не повноцінними громадянами країни, – каже Тетяна.

Герцогиня та Цариця і ще 10 пухнастих — «господарі» кафе в центрі Львова

Проблеми з документами не оминули й під час заснування кафе, проте дівчина все-таки зуміла все організувати, адже з пошуком роботи, яка підходила би парі, складно. Чоловік Тетяни досі не працює, а сама дівчина працює дистанційно та займається кафе:

— Ми довго переоформлювали документи для заснування кафе, нас відправляли в різні інстанції. Потім уже знайшли приміщення й орендуємо його. Усі, хто працює тут, – львів’яни, а допомагають – кримчани (сміється).

Тетяна має на увазі організації «Крим SOS» та «Кримська хвиля», на зібраннях яких вона знайшла бухгалтера і юриста. Щоправда, найбільше, каже дівчина, допомогли журналісти:

— Дякуючи журналістам, усі відвідувачі знають, що власники – переселенці з Криму (сміється). Організації допомогли знайти нових друзів, хоча й більшість наших друзів виїхали з Криму. Тому ми товаришуємо далі…. А ті, хто залишився… «Ура — Росія!», більше мені не друзі.

Свідомі патріоти теж залишаються в Криму, наголошує Тетяна, люди не можуть знайти гідної роботи, аби утримувати сім’ю, тому змушені жити в окупації:

— От у нас є знайомий, у якого двоє маленьких дітей, він — патріот України, але не може знайти роботу, тому змушений залишитися в Криму… Ми постраждали, держава повинна створити нам умови нормальної адаптації, не грошима, а підтримкою, забезпечити нам законодавчий захист, відсутність тієї бюрократії з тими довідками, аби люди могли засновувати власну справу…

Для Тетяни її кафе — не просто бізнес, окрім однієї офіційної хазяйки закладу, тут ще 10 неофіційних – кішки та котики, які вільно облюбовують собі столи, стіни, дивани та коліна відвідувачів:

— Усе почалося з двох моїх кішок — Герцогині та Цариці. Згодом для кафе котиків брали від волонтерів, або безпритульних обирали, від людей, які не могли більше тримати їх у себе. Спостерігали, чи тварині комфортно в такій атмосфері. Підбирали спокійних за характером. Тож у нас тепер команда «різношерстих шерстяних друзів» (сміється).

Були випадки, коли котиків повертали власникам, бо тварини почувалися незатишно серед людей. Тетяна розповідає, що сама іноді дивується нетолерантній поведінці людей щодо тварин:

— Я очікувала іншого ставлення до тварин, бували такі випадки, коли діти мучили котів, і я робила зауваження, а матуся дитини за це на мене ображалася, мовляв, чому я роблю зауваження.

До Криму — можливо, але тільки у 70 років – старечі кістки гріти

Утім найбільше дівчину розчаровує, що не відбулося змін, на які всі чекали після Майдану. Тому на запитання, чи хотіла би Тетяна повернутися в Крим, дівчина віджартовується:

— До Криму я вже ніколи не повернуся… Хіба мені буде 70 і я буду дуже стара і треба буде десь гріти кості (сміється).

А поки що дівчина адаптується до львівської погоди і не хоче засиджуватися на одному місці:

— У нас з чоловіком є такі ідеї, що зі Львова ми поїдемо ще далі. Я хочу отримати освіту ветеринара і працювати в зоопарку з дикими тваринами (усміхається).



загрузка...

Читайте також

Коментарі