Україна сьогодні перебуває у стані війни та зовнішньої інтервенції. Що чекає країну в майбутньому і які її шанси вистояти у конфлікті з набагато могутнішим сусідом? Відповіді на ці питання може дати тільки саме українське суспільство. Але український досвід не є абсолютно унікальним. Інші країни мали подібні випробування у своїй історії, і хоча сьогодні мало хто вірить, що історія може бути вчителькою життя, вона може дати деякі підказки тим, хто хоче його змінити.

Погляд на постімперську історію метрополій і їхніх колишніх володінь може спричинитися до кращого розуміння сьогодення та майбутнього України. Колишні метрополії зазвичай неохоче прощаються зі своїм імперським минулим. Як приклад можна навести тривалий, сповнений воєн і конфліктів занепад Османської імперії, яка відіграла важливу роль в історії України. При погляді на історію Центрально-Східної Европи існує спокуса побачити в Гітлерових спробах збудувати імперію продовження габсбурзької традиції континентального европейського імперіялізму. Суецька криза 1956 року, під час якої Ізраїль, Велика Британія і Франція напали на Єгипет, нагадує про те, як важко було імперським Британії та Франції розпрощатися зі своїми колоніяльними володіннями й ролями в реґіоні. Спроби Росії переписати історію і поновити своє панування над частинами колишньої імперії та недавнього Совєтського Союзу цілком вписується в цю постімперську традицію.

Як і більшість інших країн світу, України постала на імперському підґрунті. Модерна Україна зробила першу заявку на незалежність після розпаду імперій Романових та Габсбурґів у 1918 році. Її незалежні, а згодом автономні органи самоврядування сформувалися після Російської революції, під час якої більшовики відчайдушно намагалися зберегти контроль над народами колишньої Російської імперії. Як і чимало інших країн, у міжвоєнний період Україну було розділено між кількома державами, а її визнана на міжнародному рівні територія зросла після Другої світової війни. Це сталося коштом слабших міжвоєнних держав, зокрема, Польщі, Румунії та Чехословаччини, які намагалися, однак не змогли асимілювати свої національні меншини. Зрештою, незалежність сучасної української держави стала результатом розпаду Совєтського Союзу, мультиетнічного державного утворення із сильною імперською традицією та глобальним масштабом. Можливо, решті світу Україна здавалася «несподіваною державою», проте її шлях до незалежности був доволі довгий та поступовий і відповідав загальним світовим тенденціям ХХ століття.

Сучасну російську аґресію проти України підсилює те, що нові постсовєтські кордони спричинили появу численних етнічних меншин, зокрема російських в етнічному чи культурному сенсі, інтеґрація яких у нові незалежні держави не обходиться без труднощів. І тут з історичної перспективи Україна не є унікальною. Після закінчення Першої світової війни великі національні меншини були невилучним складником кожної східноевропейської держави – українці добре це знають, адже вони опинилися в деяких із них. Більшість країн намагалися змусити українців та представників інших національних меншин зректися рідної мови й культури і злитися з титульною нацією. Такий підхід, м’яко кажучи, не спрацював. Меншини не повставали проти чинних режимів самі по собі, однак Друга світова війна дала їм стимул і можливості відвернутися від їхніх держав проживання, що часом призводило до масових убивств і етнічних чисток. Наприкінці війни країни-переможці накреслили нові кордони й переселили населення, щоб перетворити націоналізовані держави в національні, звужуючи їхню територію і «репатріюючи» населення. Ініціятива й рушійна сила йшли від Совєтського Союзу, який був радий розширити свою територію в ім’я «возз’єднання» українців, що раніше перебували поза контролем Москви.

Що все це значить для України з її значною часткою етнічного російського населення, яка становить понад вісім мільйонів мешканців, тобто 17 % від загальної кількости населення? Незалежна Україна є доволі незвичним випадком у питанні ставлення до національних меншин. Як і Чехословаччина у міжвоєнний період, Україна ніколи не застосовувала силу або фізичний тиск для вирішення справ, пов’язаних із меншинами, зокрема з росіянами. А українські росіяни не лише не повставали, а й навіть не активізувалися на захист прав, яких у щоденному житті ніхто ніколи не порушував. Російський уряд, як і німецький уряд 1938 року, розіграв карту прав меншин для дестабілізації свого сусіда й виправдання власної аґресії. Але активізація етнічних росіян та російськомовного населення України виявилася палицею з двома кінцями. Чимало росіян стали не на підтримку російського політичного курсу, а на захист української незалежности.

З історичного погляду, шок війни, приниження поразки, відкрита рана втрачених територій були потужними засобами побудови національної солідарности і гартування сильної національної ідентичности. Поділи Польщі в другій половині XVIII століття прибрали Польську державу з мапи Европи, проте стали моментом старту формування модерного польського націоналізму, тоді як вторгнення Наполеона у Німеччину на початку XIX століття спричинило постання пангерманських ідей і було поштовхом до розвитку модерного німецького націоналізму. Пам’ять про поразку та втрачену територію запалювала національну уяву французів і поляків, сербів і чехів. Захоплена, принижена і виснажена війною Україна, здається, потрапляє в цю загальну тенденцію. Між січнем та березнем 2014 року, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології, частка дорослих, які підтримували українську незалежність, зросла від 84 % до 90 %. Частка тих, хто бажав, аби Україна приєдналася до Росії, зменшилася від 10 % у січні 2014 року до 5 % у вересні.

Сьогоднішні події в Україні почалися з вимоги асоціяції з Европейським Союзом. І саме там, на Заході, Україна знайшла підтримку у боротьбі з аґресором. Рухові України від колишнього імперського хазяїна у напрямку міжнародного центру тяжіння можна знайти безліч паралелей в історії розпаду імперій та виникнення національних держав. Французи допомогли британським колоніям Північної Америки звільнитися від Лондона. Британці, росіяни і французи допомогли грекам звільнитися від Стамбула. 1918 року німці підтримали український державотворчий проєкт відділення від большевицької Москви. Чи допоможуть Україні Европа або Захід загалом утілити її сподівання? Українська ситуація відрізняється тим, що Европейський Союз – цей найпривабливіший для України полюс тяжіння – не є однорідним державним утворенням або державою. Сила і привабливість Европейського Союзу полягають у його цінностях і моделях політичної, економічної та соціяльної організації держав-учасниць. Його слабкості – це громіздка структура й труднощі у формуванні послідовної зовнішньої політики. Окрім того, ЕС не споряджений для подолання військових загроз і воєнних ситуацій, як, наприклад, в Україні. ЕС приваблює, однак наразі він не має ні політичної волі приймати нових членів, ні військової моці для захисту держав, які прагнуть вступити до нього.

Українська криза ще раз нагадала світові про важливість Сполучених Штатів як ключової сторони в питаннях европейської безпеки і процвітання – роль, яку США відігравали впродовж більшої частини ХХ століття. Сполучені Штати, чиє втручання у справи Східної Европи значно зменшилося після Другої війни в Перській затоці, із початком Еврореволюції в Україні повернулися на реґіональну політичну сцену. Вашинґтон, чиї стосунки з Москвою погіршилися через напругу на Близькому Сході після Арабської весни 2010 року і пережили черговий спад після повернення Путіна у президентське крісло навесні 2012-го, взяв на себе частину відповідальности у формулюванні спільного плану реаґування Заходу на кризу. Цей план, який обіймав дипломатичний тиск і економічні санкції проти Росії, а також фінансову й обмежену військову допомогу Україні, допоміг зупинити російську аґресію восени 2014 року.

За умов перебування США та Европейського Союзу по один бік кордону Схід–Захід та Росії по другий його бік, ми сьогодні спостерігаємо, однак, не реконструкцію Холодної війни або нову версію Великої гри – геополітичного суперництва супердержав, яке тривало в Центральній Азії у ХІХ столітті й у Центрально-Східній Европі протягом більшої частини ХХ століття, а дещо інше явище. І Сполучені Штати, і Европейський Союз у найкращому випадку є неохочими учасниками нинішньої кризи. Роки Холодної війни, коли Захід намагався витягнути із московських тенет будь-які прихильні до нього країни, давно минули. Ні США, ні ЕС не намагаються здобути контроль над Україною або ж утримати країну в сфері свого впливу. Потреба відповідати на російську аґресію випливає з того простого факту, що таке кричуще порушення двосторонніх і багатосторонніх угод, що їх підписала країна, розхитало підґрунтя політичного ладу, який постав після Другої світової та Холодної воєн, повертаючи до життя примару зухвалого перегляду кордонів, реґіональних конфліктів і глобальної нестабільности.

Першопричинами кризи, яка заскочила Вашинґтон і Брюсель зненацька, є бажання України трансформуватися за прикладом західної моделі розвитку, а також намір Росії зупинити цей процес і утримати колишню провінцію у своїй сфері впливу. Звісно, події в Україні залежать передусім від дій самих українців. Але історичне вписування в контекст нинішньої кризи підказує, що відчайдушні спроби України вирватися із задушливих обіймів колишнього імперського хазяїна мають значно більший шанс на успіх за умов потужної міжнародної підтримки.

Перекладено за рукописом: Serhii Plokhy, «The Future of the Past: The Ukraine Crisis in the Historical Perspective». 

Автор: Сергій Плохій

Переклад:  Людмила Дяченко

Джерело: Критика



загрузка...

Читайте також

Коментарі