Українське кіно вперше отримало свій фестиваль у Скандинавії — завдяки волонтерам

Українське кіно вперше отримало свій фестиваль у Скандинавії — завдяки волонтерам

Володимир Крекотін

У понеділок стартував Перший скандинавський фестиваль українського кіно. Майже місяць, до 18 травня, вечір кожного понеділка буде для стокгольмських кіноманів українським.

На жаль, донедавна вітчизняний кінематограф приходив до європейців лише у вигляді окремих робіт. Але ситуація змінюється. Нещодавно відбулися дні українського кіно в Таллінні, потім у Парижі, тепер на черзі – Стокгольм, причому одразу – з цілим фестивалем.

На відкритті фестивалю у престижному стокгольмському кінотеатрі «Зіта», що є побратимом київського «Жовтня» (він також популярний серед сінефілів, богеми та прогресивної молоді), був аншлаг. Фестиваль відкрила міністр культури та демократії Швеції Аліс Ба Кюнке. Причому вона ще й прийшла на відкриття в бандані з тризубами, а у своєму виступі згадала недавню поїздку до України, враження від зустрічей із активістами й письменниками.

Представити свій фільм «Брати: остання сповідь», перший у фестивальній програмі, приїхала режисер Вікторія Трофіменко, розмову з якою вів провідний кінокритик Швеції Мортен Блумквіст. Цікавою фішкою «Братів» є те, що це адаптація роману «Джмелиний мед» живого класика шведської літератури Торґні Ліндґрена, де замість шведських гір дія відбувається в українських Карпатах. Відповідно і її герої – гуцули з їхнім діалектом і колоритом.

«Для мене цей фестиваль – не менш важливий за найпрестижніші міжнародні кінофоруми. Адже мій фільм – це по суті екранізація класичного шведського роману, і це була перша нагода показати його саме шведському глядачеві», — розповідає український режисер.

Завершиться фестиваль перлиною українського кіно – фільмом «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. На свій «вихід» також чекають драма про сталінський геноцид кримських татар – жахливу депортацію 1944 року  «Хайтарма» (2013, Ахтем Сеїтаблаєв), історія розстріляного кобзарського з’їзду і геноциду українців  — «Поводир» (2014, Олесь Санін), брутальна правда про сучасні реалії життя глухих підлітків у відзначеному численними призами та компліментарними рецензіями західної критики «Плем’ї» (2014, Мирослав Слабошпицький), знятому майже винятково мовою жестів.

Волонтери роблять роботу Мінкульту

Ми вже звикли до того, що найкраще з усього, що відбувається в Україні, – справа рук волонтерів, ентузіастів та інтелігенції, у яких хата не скраю і дах не протікає. Не є винятком і цей фестиваль. Його ініціатива належить українській діаспорі у Стокгольмі і, зокрема, відомій українській піаністці Наталії Пасічник. Так само і реалізація проекту (із фінансуванням включно) повністю лежить на плечах «добровольців»  від мистецтва, які згуртувалися навколо Українського інституту у Швеції, створеного торік.

 «Український Інститут у Швеції – абсолютно громадська, некомерційна ініціатива. Ми виконуємо ту роботу, яку в західних країнах здійснюють великі, потужні установи: Польський інститут, Британська рада, Ґете-інститут. Наші ресурси дуже обмежені, порівняно з їхніми. Але компенсуємо це ентузіазмом і відданістю справі», — говорить Наталія Пасічник, директор Українського інституту у Швеції.

Ідея фестивалю народилася, коли Інститут об’єднав зусилля із Дослідницькою групою з проблем України, що працює з 2014 року в Університеті Седертерн. За рік організація провела з десяток семінарів і великий круглий стіл для шведських науковців і журналістів за участі провідних українських експертів.

Наступним кроком мав стати «культурний прорив» України у Швеції, що мав вилитись у створення українського кіноклубу. Втім, коли до ініціативи долучився  Український інститут у Швеції  – початкова ідея перетворилася на повноцінний фестиваль.

 «Організовуючи фестиваль, ми йшли на певний ризик. Ми вкладали в нього власні кошти з непевною перспективою повернення (та й усе, що перевищить витрати, ми маємо намір передати на підтримку армії й біженців). Але питання стояло для нас дуже чітко: якщо не ми, то хто? Відповідальність за репрезентацію української культури на Заході для нас була визначальна», — наголошує пані Наталія.

Найважливіше з усіх мистецтв

Розмовам про те, що за кордоном Україну знають завдяки Чорнобилю, кільком спортсменам, а зараз ще й анексованому Криму та громадянській війні (так-так, це ми прекрасно розуміємо, що воюємо з окупантом, а ви в європейців попитайте), років стільки ж, скільки і незалежності нашої держави. І за 25 років, фактично, нічого не змінилося.

 «Ленін мав рацію, коли писав, що найважливішим із усіх  мистецтв є кіно. За століття це мало змінилося. Люди пізнають інші країни, культури насамперед через фільми й серіали. Якщо ми хочемо, щоб нас асоціювали із чимось більшим, ніж Чорнобиль і війна, ми повинні пробитися крізь культурну залізну завісу, яка щільно запнула Україну від Європи», — вважає директор фестивалю Роман Горбик.

Маємо визнати, що у сприйнятті більшості пересічних європейців наша культура, менталітет, традиції — terra incognita. На відміну від нашого ворога, в тому числі і на інформаційному просторі, адже Росію з її кривавим режимом багато хто все ще асоціює з Толстим і Достоєвським. Про наш внесок у світову культуру і мистецтво інформації – нуль.

Саме тому багатьом у Старому світі природніше стати на бік «знайомої», хоч і ілюзорної «матушкі Росії», аніж на бік невідомої і малозрозумілої України. Тому такі фестивалі – важлива частина інформаційної війни, якій не завадить державна і комерційна підтримка.

Є привід і для оптимізму. Шведи поступово відкривають Україну. Для того, щоб зрозуміти реальну ситуацію, їм треба ближче знати реалії, культуру, асоціювати Україну з інтелектуальними і мистецькими досягненнями. І скандинави для цих відкриттів готові.

 «Ми щасливі показувати українське кіно у своїй країні. Для нас це зовсім чиста, невідома сторінка. Та й про Україну знаємо переважно з новин. А як там живуть люди? Яким є буденне життя? Якою є історія цієї країни? Фільми-учасники фестивалю представляють погляд українців на самих себе, і для нас дуже цікаво поглянути на вас вашими ж очима», — розповідає Ульріка Сундбек, арт-директор кінотеатру «Зіта», в якому проходитиме фестиваль.

Якщо такі ініціативи множитимуться і матимуть підтримку, є надія, що українське сучасне мистецтво нарешті покладе край своїй мовчанці за межами України і вирветься до нових горизонтів, нівелюючи російську пропаганду і багаторічну глуху стіну навколо.



загрузка...

Читайте також

Коментарі