Тему розвалу Росії, навіть в умовах війни з Москвою, українці досі не розглядають усерйоз. Якщо російські політологи Дугін, Заріфулін і Холмогоров виписали цілі концепції розчленування й поглинання України (ці ідеї знайшли відгук на найвищих щаблях кремлівської політики), то в Україні думка про появу нових держав на території Російської Федерації вважається крамолою.

Однак що там концепції… ми навіть не знаємо, що відбувається всередині Росії. Нічого не відомо про збирання й аналіз інформації. Дивовижно, але Україна, яка у війні з Росією прагне відстояти свою цілісність, абсолютно байдужа до відцентрових рухів на просторах РФ. У той час як Москва готова на рівному місці вигадувати історії про «захист російськомовних людей» або «створити» «народ Донбасу» й «русинів Закарпаття» — нам нецікава боротьба цілих націй, які змагаються з Кремлем за своє духовне й фізичне існування.

Геть від Москви!

Сепаратистські рухи всередині Російської Федерації мають різну природу, різне походження, а головне — різну силу й потенціал. Їх досить складно класифікувати, але спробуємо це зробити.

Північний Кавказ.

Чимало аналітиків називають його кандидатом №1 на вихід зі складу РФ. Таку думку поділяє й широкий загал українців, адже якщо ми й отримуємо бодай якісь новини про боротьбу корінних народів Росії — то це повідомлення з Кавказу. Саме тут найчастіше запроваджують режим КТО (контртерористичної операції), саме тут регулярно відбуваються диверсії, стрілянина і навіть справжні бої. Північний Кавказ — це єдиний регіон РФ, де вже тривалий час діє організоване збройне підпілля. Проте короткі бойові зведення є лише верхівкою айсберга або, якщо бажаєте, гірським піком, що височіє над хмарами. Під хмарами ж — ціла гора кавказьких проблем Москви: демографія, безробіття, інтенсивний міграційний рух, слабка інтегрованість у російське суспільство, кавказький трайбалізм тощо.

Помилкою було б узагальнювати проблеми цілого регіону. Кожна республіка Північного Кавказу заслуговує на окрему статтю, а сам регіон є складним етно-територіально-релігійним організмом. В одному лише Дагестані живуть 12 корінних народів чисельністю понад 1000 осіб кожен. До речі, до анексії Криму найбільш дотаційним суб’єктом Російської Федерації був саме Дагестан. Сусідні з ним республіки також отримують колосальні субвенції з федерального бюджету. Однак навіть регулярна й щедра «данина», яка надходить з Москви, не здатна приборкати Північний Кавказ. Високий рівень народжуваності (найвищий у Росії), природна експансивність і зростаюча серед молоді популярність салафітських ідей роблять північнокавказькі республіки ахіллесовою п’ятою імперії.

Ідель-Урал.

Цим терміном окреслюють Волзько-Уральський регіон, себто сукупність територій між Волгою й Уральськими горами. Сьогодні це республіки Башкортостан, Татарстан, Чувашія, Мордовія, Удмуртія, Марі-Ел. Крім росіян на цих теренах компактно проживає низка корінних народів: татари, башкири, чуваші, марійці, удмурти, мордва (ерзя й мокша). Народи Ідель-Уралу мають власну історію боротьби за незалежність. Окремо варто сказати про татар і башкирів, національні почуття яких розвинені особливо сильно. Хоча ці два народи переживають не найкращі часи своєї історії, Кремль не на жарт стурбований татарським і башкирським сепаратизмом. Із кожним роком частка татар і башкирів у структурі населення їхніх республік зростає, а частка росіян — навпаки. Проте Москву лякає не так демографія цих двох народів, як наявність у них національних еліт і бажання боротися за свої права — навіть ціною серйозних жертв.

Якутія, Бурятія, Тива, Калмикія.

Корінне населення цих республік вже пройшло складний шлях етногенезу й еволюціонувало в окремі нації, подекуди з модерними інтелектуальними лідерами, які мислять себе в окремій від Москви системі координат. Буряти, як і калмики, мають власну наукову та релігійну інтелігенцію, тісні культурні зв’язки з Монголією. Натомість буддизм і шаманізм стали серйозними запобіжниками культурної асиміляції тувинців. З якутами ситуація трохи інша.

Якутський феномен Республіка Саха (Якутія) на перший погляд виглядає «тихою сонною галявиною». Тутешні жартують: якщо чуєш російське прізвище, ім’я й по-батькові — матимеш справу з якутом. Більшість народу саха ще двісті років тому охрестилися, мають російські імена, глибоко інкорпоровані в республіканську правлячу номенклатуру і зовні не проявляють жодних самостійницьких прагнень. Однак попри протокольні заяви місцевої і федеральної влади («національного вопроса не существует») у якутів досить добре розвинене почуття національної окремішності. Про міжетнічні конфлікти в Республіці Саха не заведено говорити, але місцеві добре пам’ятають заворушення на Теплому озері 1986 р. Тоді сутички між студентами-якутами і студентами-росіянами переросли у триденне протистояння, яке закінчилося масовими арештами.

Сьогодні Саха перебуває у стані національного анабіозу: якутський націоналізм перетворився на складову частину російського великодержавного шовінізму. Якутів можна побачити в лавах бойовиків «ДНР» і «ЛНР». Раціональні еліти інших корінних народів навіть називають якутів найбільшими «ватниками» серед усіх неросіян Російської Федерації. Попри це, за останні 25 років частка якутів у структурі населення Республіки Саха помітно зросла і сьогодні становить майже 50%. На відміну від інших корінних народів РФ, якути не цураються свого походження і, за слушної нагоди, не забувають про нього нагадувати.

Решта корінних народів Росії бореться радше за культурні, а не за політичні права, а подекуди й просто намагається врятувати свій народ від цілковитого зникнення (карели, іжорці, водь, тофалари та ін.). Якщо одні прагнуть бодай закріпити сліди свого перебування на певних територіях і отримати хоча б якусь підтримку від федеральної влади — інші саме своє існування в складі Російської Федерації вважають тимчасовим і неприродним. Саме про «інших» ми й поговоримо.

Між Ічкерією та Імаратом

Після двох російсько-чеченський воєн (1994–1996 рр. та 1999–2009 рр.), попри офіційну перемогу, про яку Москва заявила 15 квітня 2009 р., Кавказ так і не став тихою провінцією Росії. Останній президент Чеченської Республіки Ічкерія (ЧРІ) Доку Умаров змінив мету, цілі й ідеологію визвольної боротьби.

2007 р. Умаров, склавши з себе президентські повноваження, заявив про створення держави Імарат Кавказ (ІК), оголосив «поза законом етнічні, територіально-колоніальні зони під назвою «Північнокавказькі республіки» і проголосив себе «верховним аміром моджахедів Кавказу». Підпільники ІК борються за встановлення законів шаріату на всіх територіях самопроголошеної держави. Імарат складається з п’яти державно-адміністративних утворень — вілаятів: Дагестан, Нохчийчо (Ічкерія), Галгайче (Інгушетія), Ногайський степ (Ставропольський край) та об’єднаний вілаят Кабарди, Балкарії і Карачаю. Вілаяти очолюють валії, призначені з амірів місцевих автономних етнічних бойових об’єднань — джамаатів. На чолі Імарату Кавказ стоїть верховний амір з надзвичайно широкими повноваженнями. Вищим дорадчим органом є Меджліс уль-Шура, який складається з глав вілаятів і керівників джамаатів. Вищим судовим органом є Вищий шаріатський суд на чолі з кадієм (суддею шаріатського права). Кавказькі моджахеди також мають власну службу безпеки — Махубарат, який займається «пошуком та нейтралізацією ворогів держави», а фактично веде боротьбу з ФСБ та її агентурою в лавах повстанців.

Імарат відомий не лише своєю партизанською війною в горах Кавказу. 2011 р. лідер ІК Доку Умаров узяв на себе відповідальність за теракт у московському аеропорту «Домодєдово», заявивши, що громадяни Російської Федерації розплачуватимуться за підтримку Владіміра Путіна та його політики. Проте вже 2 лютого 2012 р. Умаров віддав своїм підлеглим наказ припинити атаки на мирні цілі, адже в Росії почалися громадянські протести.

Верховний суд РФ визнав Імарат Кавказ терористичною організацією. Аналогічне рішення ухвалили й Сполучені Штати Америки. Держдепартамент США також оголосив про винагороду у 5 млн дол. за інформацію про місцезнаходження верховного аміра Імарату Кавказ Доку Умарова. Однак у березні 2014 р. північнокавказьке підпілля заявило про смерть свого лідера (від отруєння). Хоча Москві й вдалося ліквідувати Умарова, що стало серйозною втратою для підпілля, боротьба під чорним прапором джихаду не припиняється і до сьогодні. ІК змінив тактику: в умовах тотального стеження й контролю немає сенсу довго утримувати великі бойові групи в лісах і горах. Тепер удень моджахеди можуть вести цивільний спосіб життя, а за потреби виходити на завдання. Підпільна мережа стала більш законспірованою, а точки спротиву — більш дисперсними й розкиданими по всьому Кавказу. Інтернет став іще одним інструментом боротьби, який у 90-ті рр. був недоступний для Кавказу. Імарат підніс пропаганду в Мережі на дуже високий рівень: десятки сайтів і груп у соціальних мережах, регулярна подача новин та аналітики, якісні відеоролики з проповідями й настановами і навіть власні відеоновини.

Зазвичай про Імарат Кавказ говорять як про російський філіал ІДІЛ (Ісламська держава Іраку і Леванту), однак це помилкове твердження. Хоча Імарат є терористичною організацією з чималою історією нападів на цивільні об’єкти, бійці ІК перебувають у відкритій конфронтації з ІДІЛ. Новий верховний амір Імарату Кавказ Алі Абу-Мухаммад (Алісхаб Кебеков) осудив і розкритикував керівництво ІДІЛ за методи й засоби боротьби. Також він закликав своїх бійців відмовитися від будь-яких атак на мирні цілі і вести війну лише з російськими силовиками.

Отже, війна за незалежну ЧРІ перетворилася на джихад і поширилася на територію практично всього Північного Кавказу. Змінилися не лише ідеологія та цілі — змінилась і карта бойових дій: воює не лише Чечня, а всі північнокавказькі республіки. Найпотужніший спротив — на території Дагестану. За офіційною статистикою, 2014 р. жертвами бойових зіткнень у Дагестані стали  293 особи, тоді як у сусідній Чечні — 117 осіб (загалом жертвами конфлікту на Північному Кавказі за минулий рік стали 525 осіб). Хоча торік українські ЗМІ розповідали лише про вуличні бої у Грозному  (4 грудня 2014 р.), бойові зіткнення російських силовиків з підпіллям регулярно відбуваються і в інших населених пунктах. Практично щотижня російська армія, ФСБ і МВС зазнають нових нападів.

Ідель-Урал, або Мрія про  сполучені штати Поволжя

Якщо тема ісламу стала провідною в боротьбі народів Кавказу, то мусульмани Поволжя далекі від ідеї утвердження халіфату. Тутешні національно-визвольні рухи мають цілком світський характер.

Спроби проголосити незалежну державу Ідель-Урал або окремі самостійні державні утворення на цих територіях мали місце і в ХХ, і в ХХІ ст. Найяскравіше відцентрові тенденції проявились у двох найбільших республіках регіону — Татарстані й Башкортостані. Востаннє Татарстан проголосив державну самостійність 24 жовтня 1991 р., незалежність республіки підтвердив референдум 1992 р. Невдовзі Татарстан відмовився підписати Федеративний договір і навіть ухвалив власну конституцію. Однак відсутність зовнішніх кордонів з третіми державами, зав’язаність республіканської економіки на федеральний центр, відсутність міжнародного визнання й підтримки змусили керівництво незалежного Татарстану піти на поступки: відтак спершу він став «державою, об’єднаною з Росією», а згодом — звичайним «суб’єктом федерації». Практично щороку суверенітет Татарстану звужується, і сьогодні республіка за своїми правами і повноваженнями більше нагадує губернію з її куцими правами, ніж незалежну державу.

Громадянський націоналізм Татарстану, попри всі спроби «уніфікувати» його й «реформувати», залишається прикладом для інших народів Росії. Як офіційна Казань, так і неурядові громадські організації («Азатлык» і «Татарський громадський центр») можуть собі дозволяти таке, про що, наприклад, марійцям і подумати страшно. Скажімо, в середині жовтня можна спостерігати, як вулицями Казані крокує багатотисячна демонстрація татарських націоналістів, які вшановують захисників міста, загиблих у боях з військами царя Московії Івана Грозного. Демонстранти несуть плакати «Я пам’ятаю 1552 рік» або «Голокост татарського народу — 1552″. Цікавий факт: оскільки щось подібне годі уявити в Чебоксарах або Йошкар-Олі, чуваші, марійці, удмурти, башкири й представники інших корінних народів Російської Федерації їдуть до Казані, щоб узяти участь у традиційній маніфестації татарських націоналістів.

Цілком очевидно, що татарська еліта обрала для себе відмінну від Кавказу тактику боротьби. Нинішній фронт російсько-татарської війни проходить у головах п’ятимільйонного народу, і герої цієї війни — громадські діячі, публіцисти, історики й філософи. Саме ці люди є головними ворогами Кремля, їх переслідують не менш суворо, ніж командирів збройного підпілля.

«Я отримав політичний притулок у Польщі. На превеликий жаль, мені не вдалося отримати такого статусу в Україні, хоча я неодноразово звертався з подібним проханням до попередньої української влади. Мене навіть намагалися депортувати назад до Росії, однак завдяки кримськотатарському лідеру Мустафі Джемілєву цього не сталося. Їхати до Польщі вирішив після подій на Майдані, в яких також брав участь. Мені хотілось отримати політичний притулок, адже такий статус відкриває нові можливості для правозахисної діяльності. Я не помилився у своїх очікуваннях. Мені дуже допомогли польські громадські організації та політики. Достатньо сказати, що я тричі був у польському Сеймі, неодноразово зустрічався з депутатами парламенту. Я надзвичайно вдячний полякам, завдяки яким зараз можу займатися активною громадською діяльністю і допомагати своєму народові», — розповідає Нафіс Кашапов, відомий серед казанських татар громадський діяч.

Рідний брат Нафіса Кашапова Рафіс уже 100 днів перебуває у слідчому ізоляторі ФСБ у Казані. В 1990-х рр. Рафіс Кашапов був успішним приватним підприємцем і татарським філантропом. Він активно допомагав у будівництві мечетей, медресе, фінансово підтримував татарську культуру, був одним із тих, хто виступав за розширення суверенітету Республіки Татарстан, прагнув послабити політичний вплив Кремля на Казань. 2000 р. ФСБ почало переслідувати братів Кашапових. Сімейний бізнес було знищено, на братів постійно чинили тиск, їм погрожували фізичною розправою, Рафіса неодноразово затримували правоохоронні органи, до нього застосовували каральну психіатрію.

З початком Російсько-Української війни брати Кашапови публічно осудили дії РФ. Рафіс узяв участь в організації антивоєнних мітингів на території Татарстану, оголосив голодування на підтримку полоненої Надії Савченко і закликав татар не воювати проти українців. Реакція Кремля не забарилася. Сьогодні Рафіс Кашапов в ув’язненні і зазнає постійних тортур, про що повідомляють його родичі. Крім чергової судимості, вже п’ятої в житті татарського дисидента, він очікує на міжнародну підтримку поневоленого Татарстану.

З початком Російсько-Української війни брати Кашапови публічно осудили дії РФ. Рафіс узяв участь в організації антивоєнних мітингів на території Татарстану, оголосив голодування на підтримку полоненої Надії Савченко і закликав татар не воювати проти українців. Реакція Кремля не забарилася. Сьогодні Рафіс Кашапов в ув’язненні і зазнає постійних тортур, про що повідомляють його родичі. Крім чергової судимості, вже п’ятої в житті татарського дисидента, він очікує на міжнародну підтримку поневоленого Татарстану.

За дивним збігом обставин, саме тепер Туреччина й Азербайджан, які мають дуже широкі союзницькі відносини, намагаються провести «перезавантаження відносин з Москвою». Очевидно, що бажана для Анкари і Баку «нормалізація» вже не передбачатиме дуже активної підтримки тюркських народів Росії, що мало місце ще в недавньому минулому. Відтак нині погляди цілої низки бездержавних народів спрямовані в бік Києва. Чи скористається Україна з такої нагоди — залежить не лише від бажання перших осіб держави, а й від готовності українців сприйняти твердження, що завершення війни можливе не «після Путіна», а «після Росії».

Автор: Павло Подобєд.

Джерело: Дзеркало тижня



загрузка...

Читайте також

Коментарі